Чтение онлайн

— Зедд, — почала Еббі, як тільки вони відійшли подалі від натовпу, — чи можу я дізнатися, як твій батько виявився в боргу перед моєю матір'ю?

Зедд посміхнувся:

— Мій батько нічого не був винен твоїй матері.

Еббі насупилася.

— А як же священний обов'язок, який перейшов від твого батька до тебе, а від моєї матері до мене?

— О, цей борг дійсно був. Тільки не твоїй матері були винні, а вона залишилася в боргу.

— Що?! — Еббі застигла на місці. — Що ти хочеш цим сказати?

Зедд посміхнувся.

— У твоєї матері були важкі пологи. Ви обидві могли померти. Мій батько з допомогою магії врятував її. Хельза благала його врятувати і тебе теж. Щоб зберегти тобі життя, батько, не думаючи про свою безпеку, трудився дуже довго, набагато довше, ніж можна чекати від чарівника. Твоя матір була чаклункою і розуміла, чого йому коштував порятунок твого життя. На знак вдячності вона присягнулася, що відтепер в боргу перед ним. А коли вона померла, її борг перейшов до тебе.

Еббі втупилася на нього, не вірячи своїм вухам. Її мати ніколи не казала, що це за борг.

— Але… але виходить, що тепер я в боргу перед тобою? Ти хочеш сказати, що цей священний обов'язок висить на мені?

Зедд відкрив двері в спальню і, посміхаючись, заглянув всередину.

— Борг виплачений, Еббі. У браслеті, який тобі дала мати, була вкладена магія, що зв'язувала тебе з боргом. Дякую тобі за порятунок моєї дочки.

Еббі глянула на Матір-Сповідницю. Ось вже дійсно Спритник!

— Але чому ти допоміг мені, раз у тебе не було переді мною священного обов'язку? Якщо насправді, навпаки, я була перед тобою в боргу?

— Ми не чекаємо нагород за допомогу. І ніколи не знаємо, яким чином будемо винагороджені — якщо взагалі будемо. Можливість допомогти — сама по собі нагорода. І інша нагорода не потрібна — та й навряд чи може бути нагорода краще.

Еббі подивилася на дівчинку, мирно сплячу в сусідній кімнаті.

— Я вдячна добрим духам, що змогли допомогти зберегти її життя в цьому світі. Хоча у мене і немає чарівного дару, але я передбачаю, що вона зіграє важливу роль не тільки в твоїй долі.

Зедд ліниво посміхнувся, дивлячись на сплячу дитину.

— Схоже, у тебе є дар провидіння, Еббі, тому що вона вже зіграла важливу роль у закінченні війни і таким чином врятувала життя багатьом людям.

— Я все ж хочу знати, чому ця штука, — чаклунка показала у вікно, — стоїть на місці? Передбачалося, що вона пронесеться по Д'харі і знищить там все живе, вб'є їх усіх до одного за те, що вони накоїли. — Її погляд став грізним. — Чому вона нікуди не рухається?

— Війна закінчена, — Зедд розвів руками, — і цього достатньо. Стіна є частиною Підземного світу, світу мертвих. Д'Хара не зможе піти на нас війною, поки стоїть така межа.

— І скільки вона протримається?

— Ніщо не вічне. — Зедд знизав плечима. — Але поки буде мир. Війні кінець.

Чаклунка не здавалася задоволеною.

— Але вони хотіли нас всіх знищити!

— Ну так тепер у них це не вийде. Делора, в Д'харі теж є люди, які ні в чому не винні. Те, що Паніз Рал бажав завоювати і поневолити нас, зовсім не означає, що всі д'харіанці — мерзотники. Багато жителів Д'хари страждають під важким гнітом. Яке право я мав убити всіх, включаючи і тих, хто не заподіяв нам ніякого зла і хто сам прагне прожити життя в мирі і спокої?

Делора провела долонею по обличчю.

— Зеддікус, іноді я тебе зовсім не розумію. Часом вітер смерті з тебе досить нікудишній.

Мати-Сповідниця стояла біля вікна, дивлячись в напрямку Д'хари. Вона повернулась до чарівника.

— Але там є й ті, хто з-за цієї стіни на все життя затаять на тебе злість, Зедд. Ти нажив собі непримиренних ворогів. І залишив їх в живих.

— Вороги — це ціна честі, — відповів чарівник.