Чтение онлайн

(«У чому справа, шот-таймере, язика проковтнув? Чи вже забув, що хотів сказати?»)

— Я хочу, щоб ви дали собаці спокій!

Ральф почув себе двома різними способами. Він був упевнений, що говорить уголос, але голос його пролунав слабко й віддалено, немов музика, що чується зі знятих навушників плеєра. Якби хто-небудь був поруч, можливо, він і почув би сказане, однак Ральф знав, що слова звучали як слабкий видих — так говорить людина, яка щойно одержала удар у живіт. Усередині ж голос лунав так, як не звучав уже багато років, — молодо, упевнено.

Лікар № 3, мабуть, почув його саме так, тому що миттєво відскочив, знову піднявши зброю (тепер Ральф був майже впевнений, що це скальпель), немовби обороняючись. Зупинившись на траві між тротуаром і проїзною частиною Гарріс-авеню, він підсмикнув ремінь штанів крізь брудну тканину халата й кілька секунд похмуро дивився на Ральфа. Потім лисий, піднявши іржавий скальпель, зробив ним кілька неприємних поздовжніх рухів.

(«Ти мене бачиш — подумаєш, велике діло! Не пхай носа туди, куди не просять! Собака належить мені!»)

Лисий лікар-карлик знову повернувся до собаки, що скулився:

(«Я більше не жартую з тобою, приблудо! Ходи сюди! Негайно!»)

Розалі, кинувши на Ральфа благальний розпачливий погляд, почала переходити вулицю.

«Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів, — сказав йому старий Дор, вручаючи томик віршів Стівена Добінса. — І тобі не раджу».

Чудова порада, однак Ральф відчував, що тепер уже занадто пізно. Він не має наміру залишати бідолаху Розалі на розтерзання огидному гномові, що стоїть на тротуарі перед пральнею.

— Розалі! Ходи сюди, дівчинко! Ходи!

Розалі, дзявкнувши, підбігла до Ральфа. Вона постояла біля його правої ноги, а потім сіла, важко дихаючи й дивлячись на нього знизу вгору. Були ще й інші відчуття, які він читав з легкістю: одна третина полегшення й дві третини насолоди.

Обличчя лікаря № 3 спотворилося в гримасі такої люті, що почало нагадувати карикатуру.

(«Краще відправити її до мене, шот-таймере! Я попереджаю тебе!»)

— Ні!

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)

Несподівано для самого себе Ральф підняв руку на висоту плеча, повернувши долоню до голови, начебто збирався прийняти стійку карате, потім ріжучим жестом опустив руку вниз і почав зачаровано дивитися, як гострі голубі згустки злетіли з кінчиків його пальців і, немов стріли, полетіли через дорогу. Лікар № 3 нахилився якраз вчасно, притримуючи рукою панаму Білла Мак-Говерна.

Голубий згусток пролетів за два-три дюйми від маленької руки, що притримувала панаму, і застромився у вікно пральні «Буль-буль». Тут він розтікся, мов рідина, і на мить запилене скло стало блискучим і синім-синім, як небо. Але за секунду воно вже поблідло, і Ральф знову побачив жінок, які, мов і не було нічого, виймали білизну й закладали в машини нові порції.

Лисий карлик випрямився й погрозив Ральфові стиснутими кулаками. Потім, зірвавши з голови панаму Мак-Ґоверна, затиснув зубами поля й відкусив шматок. Коли він проробляв цей дивний еквівалент дешевої істерики, сонце висікло іскри із мочок його маленьких, акуратних вушок. Карлик виплюнув шматок відірваної тканини, потім знову насунув панаму на голову.

(«Цей собака мій, шот-таймере! Я збирався побавитися з ним! Гадаю, тепер я побавлюся з тобою, га? З тобою і з твоїми друзями!»)

— Забирайся звідси!

У відповідь пролунала брудна лайка.

Ральф знав, де й від кого він чув ці «соковиті» слова: так само лаявся Ед Діпно біля воріт аеропорту влітку дев’яносто другого року. Таке не забувають, і несподівано Ральфа охопив жах. У що ж він вляпався?

Ральф підніс руку до голови, але щось усередині нього змінилося. Він знову міг опустити руку вниз ріжучим жестом, але виникла впевненість, що на цей раз ніяких синіх згустків не буде.

Лікар, мабуть, не знав, що йому погрожують незарядженим пістолетом. Він відхитнувся, піднімаючи руку зі скальпелем у захисному жесті. Гротескно скусана панама зісковзнула на очі, через що він скидався на карикатурну версію Джека Різника… патологічно неадекватного через граничну короткозорість.

(«Я провчу тебе за це, шот-таймере! Зачекай! Ти догрався! Жоден шот-таймер не сміє жартувати зі мною!»)

Але цього лисому карликові було достатньо. Він кинувся навтьоки по зарослій бур’янами стежці між пральнею й житловим будинком, його брудний халат ляскав по холошах витертих джинсів. Разом з карликом зникла і яскравість дня. На Ральфові це позначилося ніколи раніше не звіданим відчуттям. Він почувався так, немов абсолютно прокинувся, був напрочуд енергійний і радісно збуджений.

«Я прогнав його. Господи! Я змусив відступити цього мерзотника».

Ральф не мав ані найменшого уявлення, ким насправді було створіння в білому халаті, але він знав, що врятував від нього Розалі, і наразі цього було достатньо. Питання про те, наскільки він психічно здоровий, можливо, повернеться вранці, коли він, як завжди сидячи в кріслі, буде дивитися на порожню, застиглу внизу вулицю, але в цей момент Ральф почував себе на мільйон баксів.

— Ти ж бачила його, Розалі? Ти бачила цього огидного маленького…

Подивившись униз, він виявив, що Розалі більше немає біля його ніг, він вчасно підвів голову, встигнувши помітити, як вона прошмигнула в парк, опустивши морду й підібравши підбиту лапу.

— Розалі! — крикнув він. — Гей, дівчинко!

І навіть не розуміючи чому — хіба тільки тому, що вони разом пережили щось екстраординарне, — Ральф кинувся за собакою, спочатку підтюпцем, потім бігцем, далі галопом.

Ральф давно не бігав. Розпечена голка болю встромилася в лівий бік, поширюючись за лопатку й на всі груди. У глибині парку він, нарешті, зупинився, немає — завмер, упираючись руками в зігнуті коліна. Піт щипав очі й котився обличчям, як сльози. Ральф хрипло дихав, міркуючи, чи звичайний це колючий біль, що виникав у нього під час змагань на шкільному стадіоні, коли він навчався у старших класах, чи так почуває себе людина, з якою стався фатальний серцевий напад.