Чтение онлайн

Клото, здавалося, осмілів і міцно потиснув долоню Ральфа. Той посміхнувся:

(— Сприймай її легше, пане К.)

Клото прибрав руку. Здавалося, він підшукував потрібну відповідь.

(— Спасибі, Ральфе. Я буду потискувати руки за найменшої можливості. Правильно?)

Ральф розреготався. Клото, який повертався в цей час до Луїзи, щоб обмінятися з нею рукостисканням, розгублено посміхнувся, і Ральф поплескав його по спині:

(— Ви правильно зрозуміли, пане К. Абсолютно правильно).

Ральф обійняв Луїзу й востаннє глянув на лисих лікарів-карликів.

(— Я ж іще зустрінуся з вами?)

Клото: (— Так, Ральфе).

Ральф: (— От і чудово. Мені достатньо ще років сімдесят, чому б вам не занести цю дату до свого календаря?)

Вони відповіли посмішкою політиків, що анітрошки не здивувало Ральфа. Він злегка їм уклонився, потім обійняв Луїзу за плечі й спостерігав, як пан К. і пан Л. повільно сходили з пагорба. Лахесіс відчинив дверцята кабіни з написом «ЧОЛОВІЧИЙ»; Клото став у дверях жіночої кабіни. Лахесіс, посміхнувшись, помахав рукою. Клото підняв ножиці з довгими лезами в жесті своєрідного салюту.

Ральф і Луїза помахали у відповідь.

Лисі лікарі ввійшли усередину й зачинили за собою двері.

Луїза втерла сльози й обернулася до Ральфа:

(— І все? Це все?)

Ральф кивнув.

(— І що нам тепер робити?)

Ральф зігнув руку:

(— Можу я провести вас додому, пані?)

Посміхаючись, вона взяла його під руку:

(— Спасибі, сер. Звичайно, можете).

Вони вийшли зі Строуфорд-парку, повертаючись на рівень шот-таймерів, зісковзуючи вниз на своє звичне місце в ієрархії без поспіху й нервозності — навіть не усвідомлюючи, що це відбувається, поки воно не відбулося.

Деррі стогнав від паніки й потів від збудження.

Завивали сирени, люди викрикували з вікон другого поверху в пошуках друзів, що проходили по тротуару, а на кожному перехресті збиралися юрби цікавих, що видивлялися на пожежу.

Ральф і Луїза не звертали уваги на шум і метушню навколо них. Вони повільно піднімалися по Ап-майл-гілл, з кожним кроком відчуваючи все більшу втому, — здавалося, виснаження навалювалося на них мішками, повними піску. Калюжа білого світла, що позначала паркувальний майданчик біля «Червоного яблука», здавалася неймовірно далекою, хоча Ральф знав, що до неї всього три невеликих квартали.

Але що ще гірше, від ранку похолодало ступенів на п’ятнадцять, до того ж посилився вітер, а вони були одягнені зовсім не на таку погоду. Ральф підозрював, що це означало перший справжній осінній бал і кінець бабиного літа.

Фей Чепін, Дон Візі й Стен Еберлі квапилися їм назустріч, — мабуть, ішли в бік Строуфорд-парку. Польовий бінокль, у який Дон іноді спостерігав за приземленням літаків, висів на шиї Фея. А зважаючи на Дона, лисіючого й огрядного, їхня подібність із більш відомим тріо була просто неминуча. «Три коміки Апокаліпсису», — подумав Ральф і посміхнувся.

— Ральфе! — вигукнув Фей. Він часто дихав. Вітер раз у раз здував волосся йому на чоло, і Фей нетерпляче відкидав його назад. — Уявляєш, Громадський центр вибухнув! Хтось скинув бомбу з легкого літака! Ми чули, що загинуло близько тисячі людей!

— Я чув те саме, — похмуро погодився Ральф. — Ми з Луїзою щойно з парку. Знаєш, звідти центр прекрасно видно.

— Господи, я знаю це, я прожив у Деррі все своє кляте життя. Як ти гадаєш, куди ми йдемо? Ходімо назад з нами!

— Ми з Луїзою саме йдемо до неї додому, хочемо довідатися, що повідомлять з цього приводу в новинах. Можливо, ми приєднаємося до вас пізніше.

— Добре. А що в тебе з головою, Ральфе?

На мить Ральф застиг — що він зробив зі своєю головою? — а потім, немов у повторі нічного кошмару, побачив оскал на обличчі Еда й погляд його божевільних очей. «О, ні! — кричав на нього Ед. — Ти все зіпсуєш».

— Ми бігли, бажаючи краще все розгледіти, і Ральф наткнувся на дерево, — втрутилася Луїза. — Добре, що хоч він не в лікарні.

Дон розсміявся, але якось неприємно. Фей узагалі не звертав на них уваги. Однак Стен уважно слухав і не сміявся. Він пильно дивився на них.

— Луїзо, — мовив він.

— Що?

— Ти знаєш, що до зап’ястя в тебе прив’язаний тапок?

Жінка глянула на свою руку. Ральф гарячково шукав пояснення. Але Луїза, піднявши очі на Стена, сліпуче посміхнулася.

— Так! — сказала вона. — Правда, цікавий вигляд? Щось на кшталт… величезного браслета!

— Ага, — промимрив Стен. — Звичайно. — Але тепер він уже не дивився на тапок, він дивився на Луїзине обличчя. Ральф затурбувався, які пояснення щодо змін своєї зовнішності вони зможуть надати завтра при світлі дня.

— Ходімо! — нетерпляче крикнув Фей. — Ходімо швидше!

Вони пішли далі (Стен кинув на них останній підозрілий погляд через плече).

— Боже, як це нерозумно, — завважила Луїза. — Але треба ж було щось сказати.

— Вийшло просто чудово.

— Ну, як тільки я відкриваю рота, з нього завжди щось вивалюється, — сказала вона. — Це один з двох моїх талантів, другий же стосується здатності стеребенити велику коробку кукурудзяних пластівців за час кіносеансу. — Луїза відв’язала тапок Елен і подивилася на нього. — 3 нею все гаразд, адже так?

— Так, — погодився Ральф і потягнувся до тапка, але тут зрозумів, що в нього уже щось є в лівій руці. Він так довго стискав пальці, що вони одерев’яніли й не бажали відкриватися. Коли ж долоня розкрилася, Ральф побачив ум’ятини від нігтів, що впилися в долоню. І тут Ральф усвідомив, що хоча його власна обручка на місці, перстень Еда зник. Здавалося, він цілком упору, але все одно зісковзнув з його пальця за останні півгодини.

«А може, й ні, — прошептав голос, і Ральф здивувався, що на цей раз він не належить Керолайн. Це був голос Білла Мак-Ґоверна. — Може, він просто зник. Усяке буває».