Чтение онлайн

А потім вони з Луїзою падали й летіли одночасно.

За мить до вибуху Сьюзен Дей, стоячи в гарячих променях софітів перед Громадським центром, проживаючи останні секунди свого казкового, суперечливого життя, говорила:

— Я приїхала в Деррі не для того, щоб зціляти, ображати або підбурювати, — ця ситуація вийшла за рамки політичних міркувань. Насильство не може бути правим. Я тут, щоб попросити вас відкинути упередженість і риторику, щоб допомогти вам знайти можливість зарадити одне одному. Не купуйтеся на привабливість…

Високі вікна уздовж південної стіни Громадського центру раптом спалахнули білим блиском, а тоді вибухнули.

«Чирокі» не зачепив візка для морозива, але той однаково не вцілів. Літак, виконавши в повітрі останній кульбіт, урізався в автостоянку за двадцять п’ять футів від паркана, на якому того ж таки дня Луїза підсмикувала сповзаючу нижню спідницю. Крила з тріском відвалилися, кабіна пілота проломилася крізь пасажирський відсік. Фюзеляж злетів у повітря, мов пляшка шампанського, яку засунули в мікрохвильову піч. Посипалося скло. Хвіст навис над тулубом «Чирокі», мов жало вмираючого скорпіона, наткнувшись на дах «додж»-фургона з написом «ЗАХИСТИМО ПРАВО ЖІНОК НА ВИБІР!» Пролунав жахливий вибух, супроводжуваний скреготом металу.

— Боже… — почав було один з поліцейських, що стояв на краю автостоянки, а потім «С-4», що був у коробці, вибухнув величезним сірим глобусом флегми, ударившись об решки панелі управління, звідки в усі боки повитикалися обірвані дроти. Пластикова бомба оглушливо вибухнула, освітлюючи бігову доріжку Бессі-парку, перетворюючи автостоянку на ураган білого світла й шрапнелі. Джона Лейдекера, що стояв під навісом біля Громадського центру й розмовляв з поліцейським штату, вибуховою хвилею викинуло у двері й пронесло по всьому вестибюлю. Він ударився об стіну й непритомний упав на осколки скла.

Але в порівнянні з тим, з ким він розмовляв, йому просто пощастило — поліцейського штату відкинуло на колону між дверима, і розірвало навпіл.

Ряди автомобілів захистили Громадський центр від серйозних руйнувань, але це стало зрозуміло набагато пізніше. Усередині більше двох тисяч людей спершу завмерли, не розуміючи, що їм робити, і тим паче не усвідомлюючи того, що вони побачили: на їхніх очах найзнаменитішу феміністку Америки обезголовив рваний осколок скла. Її голова пролетіла над шістьма рядами, немов дивний білий м’яч у світлій перуці.

Поки не згасло світло, ніхто не запанікував.

Сімдесят одна людина загинула в панічній тисняві, коли всі кинулися до виходу, а наступного дня заголовки «Деррі ньюс» називали те, що сталося, великою трагедією. Ральф Робертс міг би сказати, що, з огляду на обставини, все минулося ще доволі щасливо. Дуже щасливо.

На балконі з північного боку сиділа Соня Денвілл — жінка, з обличчя якої сходили синці після того, як її востаннє в житті побив чоловік. Вона обіймала за плечі сина Патріка. Книжка-розмальовка із зображенням Рональда й майора Мак-Чіза лежала в нього на колінах, але маля встигло розфарбувати лише золотаві арки. Не те щоб він втратив інтерес, просто йому придумалася власна картинка, і, як це часто бувало з ним у таких випадках, вона прийшла немов із примусу. Більшу частину дня малий міркував над подією в Гай-Рідж — дим, жара, перелякані жінки і два ангели, які спустилися, щоб урятувати їх, — але його чудесна ідея перекрила всі ці думки, і він узявся захоплено малювати. Невдовзі Патріку здалося, що він майже живе у світі, створеному його уявою й намальованому фломастерами.

Він був на диво гарним художником, незважаючи на такий юний вік («Мій маленький геній», — іноді називала його Соня), і його малюнок був набагато кращий, ніж картинка для розфарбовування на звороті. Тим, що вдалося намалювати до того, як відключилася електрика, міг би пишатися обдарований студент-першокурсник школи мистецтв. Посередині аркуша виростала в небо темна, складена із закопченого каменю вежа. [61] Її оточувало поле троянд, таких червоних, що, здавалося, вони ось-ось оживуть. З одного боку стояв чоловік у вицвілих блакитних джинсах. Пласкі груди перехрещувала портупея, з кожного боку звисало по кобурі. А на вершечку вежі чоловік у червоному дивився на воїна зі змішаним виразом ненависті й страху. Його руки, що впиралися в парапет, також були червоні.

Соню заворожила присутність Сьюзен Дей, але вона все ж глянула на малюнок сина. Останні два роки вона розуміла, що її син — натура обдарована, як називають це дитячі психологи. Іноді вона казала собі, що вже звикла до його вишуканих малюнків і пластилінових скульптур, які Патрік називав родиною Клей. [62] Можливо, так воно почасти й було, однак від вигляду саме цього малюнка її охопив тремт, який неможливо було списати лише на емоційний стрес такого жахливого дня.

— Хто це? — якомога спокійніше запитала Соня, показуючи на фігурку, що ревниво визирала з верхнього майданчика темної вежі.

— Червоний Король, — відповів Патрік.

— A-а, Червоний Король. А чоловік із пістолетами, он там?

Коли хлопчик відкрив рота, щоб відповісти, Роберта Гарпер підняла ліву руку (з жалобною пов’язкою) і вказала на жінку, що сиділа поруч із нею.

— Друзі мої, міс Сьюзен Дей! — крикнула вона.

І відповідь Патріка Денвілла на друге запитання матері потонула у бурі оплесків:

— Його звуть Роланд, мамо. Іноді він мені сниться. Він і Червоний Король.

Тепер вони обоє сиділи в темряві, у вухах дзвеніло, а в голові Соні, немов крила млина, вертілися дві думки:

«Невже цей день ніколи не скінчиться? Я ж знала, що не слід приводити його сюди. Невже цей день ніколи не скінчиться? Я ж знала…»

— Мамо, ти мнеш мою картинку! — сказав Патрік, задихаючись, і Соня зрозуміла, що, мабуть, задуже пригорнула до себе синочка. Вона послабила обійми. До них долинали писки, вигуки, бурмотіння з темної ями внизу, де сиділи достатньо багаті люди, щоб заплатити п’ятнадцять доларів «пожертвувань». Крізь цей шум прорвався крик болю, який змусив Соню підстрибнути на місці.

Вибухова хвиля, що накотилася слідом за вибухом, боляче тиснула на вуха й трясла будинок. Оддалені вибухи — на автостоянці в повітря злітали машини — здалися незначними, але Соня відчувала, як щулиться й здригається Патрік.

— Заспокойся, Пете, — сказала вона. — Сталося щось погане, але мені здається, це сталося зовні. — Завдяки тому, що погляд її був прикутий до яскравого сяйва у вікнах, Соня не бачила, як голова її кумира злетіла з плечей, але вона знала, що якимось чином блискавка все-таки вдарила в це місце