Чтение онлайн

За ці роки я так їх перетряс!

Чому ж не взяв я шапку Мономаха

у свій найвищий, в зоряний свій час?!

Коли вступив у Київ я комонно —

Після Пиляви, після Жовтих Вод —

мене ж вітали малиновим дзвоном,

мене ж Мойсеєм називав народ!

Чому ж не взяв я владі притаманного?

Коронуватися в ті дні

на Теодора Начертанного

було начертано мені!

Почесним правом — волею народу.

Таке не снилось вичахлим родам.

А цар московський, він якого роду?

Він що, з князів? Я сам герба "Абданк"!

У них там Боголюбський,

у них тверські та клязьминські.

Романова знайшли десь, одмили од грязі.

А в мене за плечима король Данило Галицький!

А в мене за плечима всі Київські князі!

От і сиджу, дивлюся на вали.

Каміння скель — оце мої всі трони.

Над королями страж несуть орли.

А наді мною каркають ворони,

АЛЕ Ж ЯКА НАД РІЧКОЮ СТРОМА!

Обличчя скель пооране віками.

Тут нізвідкіль і приступу нема.

Її не візьмеш голими руками.

Згадав степи… Молочну, Янчекрак.

Не те що цей мурований задвірок.

А про корону це я так.

Мені в короні змалечку цар Ірод.

ШРАМКО ПРИЙШОВ.

ПРИНІС НЕДОБРІ ВІСТІ.

Мені тепер не йде із голови,

як полонених, а не менш як двісті,

учора вранці полем провели.

Вони ішли, прив'язані до коней.

Одному ткнув хоч хліба у рукав.

Не дав жовнір благословить іконою,

а він же сина серед них шукав!

НАД ВАЛОМ ПРОЛЕТІЛО ВОРОННЯ.

Закаркало, крильми залопотіло.

Аж дріж пішов по шкірі у коня.

Мабуть, він знав, куди воно летіло…

Я ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ БИТВУ ПОЧИНАВ.

Вони на нас посунули, я вдарив.

Початок був для мого війська вдалий,

і йшлось до перемоги конче нам.

і стелився в полі як у пісні.

Гусарам крил вже не тримав хребет.

Вже в небі знаки їм були зловісні.

Вже їхні коні їли очерет.

Уже ядром черкнуло короля.

Уже Потоцький у сідло не втрапив.

Уже Пшепюрський з лівого крила

рвонув навтьоки, загубивши прапор.

Пани вже геть поникли головами.

А хто й на Краків нищечком потяг.

Король їх кляв корчемними словами.

А Єремія кликав до звитяг.

Над ким звитяги? Над своїм народом?!

Князь Єремія з Вишневецьких родом!

НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНІВ. ЦЕ КОДЛО,

Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.

Колись ішли під інші корогви,

То ще душа хоч ятрилася болем.

Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,

іще молився й плакав перед боєм.

А ці уже і вухом не ведуть.

Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.

А ці уже і матір продадуть,

І Україну по світах оббрешуть.

На всіх шляхах линовища гадючі.

Повзли до влади, терлись при дворі.

Відтак з Ревух робилися Ржевуські

і добрі хлопці йшли у Киселі.

В герби їм треба не орла, а змія.

Такі свої чужіші чужини.

Але найгірший, звісно, Єремія,

бундючний син волоської княжни.

ТВІЙ ГЕРБ, ВІДСТУПНИКУ ЯРЕМО,

в віках чорнітиме окремо.

Не княжим знаком, не орлом, —

твоїм відступницьким тавром.

На цій землі, слізьми политій,

не впишеш кров'ю на гербі —

ні слави Речі Посполитій,

ні слова доброго собі!

РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

Бо хто б там що про волю не курникав,

свою темноту називавши сном,

бува народ маленький, а — великий.

А ми давно розбовтані багном.

ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!

Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.

А наші скарги в комині запишуть.

ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ І ТА ХВИЛИНА,

той день і час уже не в далині,

коли задзвонить кожна бадилина

нечутним дзвоном — це вже по мені.

Невже мій шлях загубиться у мотлосі

і потьмяніє днів моїх скрижаль?!

Надходить час останньої самотності.

Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.

А ВТІМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ І ОБРАНИВСЯ.

І жити міг лиш так, а не інак.

І вів людей. Якщо це знак обранства —

який важкий і невблаганний знак!

Це вже таке — ні стерти, ні зносити.

Моя погибель — мій же оберіг.

Душі моєї грізний Ненаситець

Ще не приборкав ні один поріг.

Я — ХТО? Я ГЕТЬМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.

Моє життя не щедре на "віват!"

Я ж не король. Але якщо вже брався,

то мусив цю державу збудувать.

І силу ж мав, і славен був спочатку.