Чтение онлайн

А він лякаєсь: це все вона!

Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,

да укусився б ти за язик,

питав про ту соромоту псину

твоїх нічних у мене позик?!

Чи тобі полегшало,

що на мене пальцями тицяють

від Дніпра аж по Віслу,

що Гелена підбитою птицею

побіч тебе на воротях повисла?!..

В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.

Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?

Кінь такий зелений, груддя з-під копит.

В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.

Ти ж такий удався, що як щось утнеш!

Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!

То ти в очі туркам вилаєш іслам.

То ти пообсмалюєш бороди послам.

То ти в саме пекло лізеш у бою.

Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!

А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ

НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.

Щоб ти ж мені виріс лицарем,

а не яким душевбогим.

Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,

щоб не боса стояла перед Богом?..

Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ

цей біль, цю пристрасть, як жаринку.

Одне, що в Бога я просив —

щоб дав мені забуть цю жінку.

Вона була як слід змії

Як гріх з отрутою надпитий.

Я не ненавидів її.

Я був понижений і вбитий.

Я пив. Я мучився. Не спав.

Боявся посміху, як пастки.

Ось я такий і воював.

В мені було зерно поразки.

БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?

Високу душу теж стрясає дріж

Бо я стояв до ворога обличчям.

а жінка в спину застромила ніж.

А щоб мене добити вже образою.

щоб попливла в очах мені земля —

сміялось панство і пило мальвазію

за вірність жон в наметі короля

Піднявши келихи за вірність

вони кричали ще й: "Віват!"

Мойого болю безнемірність

їм закортіло блазнювать

Весь табір чув. Горлали ж до півночі.

Умисне брали гетьмана на глум.

Пушкар, Джеджалій одвертали очі.

Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.

В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!

З таким лицем як стать під корогви?!

Та щоб якась там жінка недолуга! —

ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!

Ти ж не якийсь розніжений паночок,

щоб тільки й думать, люб ти чи не люб

Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.

Це їм пора любитись, брати шлюб

А ти, не встигла вмерти їхня мати

привів у дім ненависну чужу.

То що ж ти хочеш з того всього мати?

Ну от і маєш зраду та олжу.

Тепер твій син од горя бешкетує.

Квітучі села спалює орда.

А ти сидиш без війська, без шкатули.

Та ще й про жінку думаєш. Біда.

ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.

Од провини чи од вина

Це ж і син мій колись ожениться.

Не дай, Боже, така жона

ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!

Ніяк не забуду очей твоїх карсти.

Твоїх колінець, твойого лона,

Згадаю — досі душа холоне.

Щоб ти так знала букву й число,

як знала жіноцьке своє ремесло!

То що ж ти винна, що не льодина?

Я ж сам розбештав тебе, єдина

Було, заскочу до свої хати,

щоб до півночі тебе кохати.

Та й знов на ляха або на хана.

Це я винуватий, це я, кохана!

Бо що ж півночі, що ж ті півночі

тобі, розкішній, до ласк охочій?

Недоголублю,

лиш кров тобі збурю.

Прийду до жінки — залишу бурю.

І це ж роками, не день, не тиждень,

я все в поході, все наодлуці.

А ти ж би змерзла була. А ти ж би

рознемоглася в такій розлуці.

То що ж, ридати мені, топитись?

Он чоловіки, так ті — в бурдей.

А жінці варто лиш оступитись,

то гріх від Бога і від людей.

Уже й гуляща, уже й повія,

і поговір на неї, і сором.

А жінка ж так — не живе, говіє.

Прости їй, Боже, невільний скором!

Вона ж дурепа, вона ж овечка.

Нема чого й розбивати глек.

Але якщо вже стрибати в гречку,

то хай би в гречці хоч добрий грек!

І як же ту блідороту неміч

ти брала собі, рознещасна, на ніч?

Отой слимак, те нікчемне м'яло! —

його хватило, а мене мало?!

А може, матері твоїй осичина,

була ти мною вже пересичена?

Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,

тебе потягло на таку капусту?!

Бриджусь тобою, тля лопушана!

Яка єси — така тобі й шана.

А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ

Якими сльозами його окропить

Яким заарканить його арканом

Яким зупинити його барканом

Така мені лучилася бредня —

допився до зеленого коня.

А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.

Пливе фортеця, як старий ковчег.

І дивна тінь, чудна моя подоба,

гіркий тютюн у люльці притовче.

На стелі дощ наплямкує вже плямку.