Чтение онлайн

А за що, власне, осудити? Можна подумати, що, не погнавшись за ракетою, Гур’єв учинить страшний злочин!

“Учиниш!” — сказав голос.

Ні сіло ні впало захотілося почути Ніку.

Здригнувшись, ніби морозним вітром обпекло йому спину, Олексій поклав пальці на зелений стартовий квадрат. Повернулись потрібні біоструми, катер виконав наказ.

Дві полонені фіолетові блискавки зазміїлися біля сопел. Майже позбавлений ваги на час зльоту, “портсигар” ковзнув над суцільнометалевою плитою підлоги і щез. Щелепами зімкнулися стулки, погасли прожектори — тільки волосинки ламп довго тліли під стелею.

Курс на зближення було прокладено бездоганно. Весь шлях відібрав близько трьох годин. Очі з приголомшливою наполегливістю вбирали в себе летючі вогні відеоклуба; руки наче підсвідомо витанцьовували по біопанелі. Навіть найприскіпливіший “кеп” із пілотської школи не знайшов би жодної помилки!

Він ніколи не був честолюбним. Звісно, мав би за щастя вирушити куди-небудь за тридев’ять світлових літ, підкорити фантастичні світи і повернутися з казковою, надлюдською славою Язона чи Одіссея. Однак не уявлялась йому байдужою і доля доброго штурмана внутрісистемних трас, якого всі поважають і який має пустотливу красуню-дружину Ніку, дім, повний улюблених книжок, і двох-трьох здорових шибеників, від яких ці книжки доведеться до пори берегти.

Навряд чи прагнення відзначитися, прославитися гнало Гур’єва услід за підозрілим бродягою. Швидше всього то був підсвідомий, прищеплений матір’ю потяг до ясності й порядності — стрижень гур’євської душі. Плюс інтуїція, звичайно…

Швидкості зрівняно. Здається, зовсім поряд висить, пострілюючи синіми газовими язиками, геть укрита вузлуватою коростою опіків, потовщена біля носа туша. У неї кругла сліпа голова і віяла сонячних батарей, пошарпані, як крила вітряка після урагану.

Ще сорок, від сили п’ятдесят хвилин — і ракета увійде в силову воронку космодрому…

Немов пара над круглим басейном, ходить пузирями і звивинами весела атомосфера близької планети. Світяться, плаваючи по океанах, руді шапки гірських масивів.

Змінюються цифри на табло… Гальмує! Не хоче згоріти, на повному ходу встромившись у повітряну ковдру!

Наблизитися… Ще наблизитись…

Зумер. Квапливий, уривчастий голос. Що це з координатором?

— Земля-Головна викликає диспетчера Гур’єва,

— Гур’єв слухає.

— Негайно змінюйте курс. Відходьте.

— Чому?

— Виконуйте наказ.

— Чому?!

Мовчить ефір. Ні — стрекоче, посвистує, клацає срібними язичками далеких солов’їв, сойок, дроздів та іншої лісової дрібноти. Олексій, незважаючи на всі старання Ніки, навчився розпізнавати лише дятла-по червоній шапочці та синиць — по грудках з охайним галстуком. Не краще він знав лісові квіти і трави. Соромно.

— Ви мали рацію, Гур’єв. Ми залучили системи пам’яті Інституту історії матеріальної культ тури і Музею воєн. Це космічна ракета військового призначення, з боєголовкою… загалом термоядерною, але особливою. Її називали гамма-бомба. Наказую вам відходити!

Гамма-бомба? Це ж треба — яке щупальце простяглеся з минулого. Там живуть птахи — на блакитному, зеленому, білопінному куполі, що простягся на півнеба й клубиться вихорами! Там — Ніка, мама, батько і братик…

— Координаторе, що ви збираєтесь робити?

— Застосувати лазер.

— Не встигнете. Лінійні розміри цілі нікчемні. Пошук розсіяним променем і наведення сфокусованого відберуть багато часу.

— Іншої ради нема. Земля ще раз дякує вам, Олексо, ваші заслуги неоціненні, ми були б зовсім непідготовленими… Можливо, частина населення району, над яким нависла небезпека, встигне… встигне спуститись у підземні горизонти… Відходьте ж, на що чекаєте! Розсіяний промінь уже веде пошук.

— Пізно, координаторе, пізно.

Там щось закричали. Гур’єв вимкнув зв’язок.

Заплющившись і боляче прикусивши губу, щоб не встигнути передумати, Олексій притис пальці до біопанелі.

Правим двигуном катер зім’яв і розірвав, як фольгу, обвуглену шкіру “спейс фортресс”. Нерви “Аякса” не витримали. Мозок віддав останній наказ — про самознищення…

Райдужний спалах було добре видно з орбітальних станцій; розкішною летючою зіркою з’явився він перед сутінковими країнами на схилі дня.

Думаймо про людину добре.

Ніжного липневого ранку по коліна в ромашці, конюшині, м’яті та іржавому кінському щавлі стояв Координатор Святополк Лосєв, піднявши очі до ясного неба. Він глибоко засунув руки в кишені штанів, твердо розставив ноги, немовби готувався простояти так добу. За спиною Лосєва пілот Мухаммед аль Фаттах ділився спогадами із старшиною Центру Прямих Контактів Марчеллою Штефанеску.

— …Коли переходиш межу контролю, — це майже світловий рік від оболонки, — двигун одразу вимикається, а тебе охоплює моторошна слабкість. Просто падаєш навзнак і лежиш, поки корабель буксирують в порт… Можна вмерти зі страху.

Марчелла терпляче кивала, не відводячи очей від неба. Лише оператор телебачення виявляв професійну байдужість, сидячи з камерою на грудях і вистругуючи ножем свисток з вільхової гілки. Святополк спробував довго не моргати, відчув різь і заплющився. Навперебій цвіркотали коники; дивовижна акустика безвітряного ранку наблизила до самого вуха форкання коней за річкою, і посвистування гравіходів, що прибували, і шелест луків під ногами цікавих.

Виникнувши дивовижно, немовби не іззовні, а в самій свідомості, перевершив усю строкатість звуків мелодійний дзвін басової струни. Лосєв розплющив повіки, але все-таки пропустив момент появи гостя. А втім, ця мить залишилася невловимою, як занурення в сон, і для тих, хто зустрічав, і для телеглядачів, і навіть для тих, хто проглядав потім тисячократно уповільнений відеозапис.

У небо ж дивилися, за земною звичкою очікуючи на корабель, або, в крайньому разі, на якесь видиме наближення. Але гість, незаперечно реальний у яскраво-голубій сорочці та білих штанях, виник нізвідки. Він прямував по траві назустріч вітрові, що несподівано налетів, і без вагання подав руку Святополку. Координатор шанобливо стиснув і потряс прохолодну кисть, вирішивши, що такої шовковистої шкіри не буває навіть у п’ятирічних дітей. Звичайно ж, гість був справжньою людиною, статурним і вродливим чоловіком. Можливо, навіть занадто вродливим…