Чтение онлайн

…Навряд чи Хорхе Ередіа Муньйос володів своїм психополем. Чи не енергія далекої акації — вчасно ввімкнутий резерв — допомогла йому побачити найближче майбутнє і миттєво змінити хід подій?..

…Тоді коло кряжистого, вузлуватого дуба Віола вперше відчула могутню енергетичну пуповину між деревом і людиною. Натренованим зором вона бачила щось подібне до сяючих, розгалужених тяжів між стовбуром і головою, плечима, черевом, коліньми Сократа.

— …Менше думайте про себе, про свою безцінну особу, про те, яка буде катастрофа, якщо згасне це крихітне “я”, котре ви так лелієте на Землі. Я звик відчувати свій резонанс з дубом. Коли дуб точать черви, я хворію, коли він уперше після зими п’є талу воду — я бадьорий, немов хлопчисько! Настане час-і ми візьмемо тисячоліття у секвой. Ми проживемо геологічні епохи разом з горами. Проте ні нам, ні вам не пережити нашого старіючого Всесвіту! Лише Аркадія, на відміну від Землі, помре ясно, тихо і мирно, а ви будете вижимати із своїх потворних машин сили для агонії!..

— Хто вам сказав, що Всесвіт помре? — спитала Віола, твердо стоячи високими пілотськими черевиками на білих, мов бичі черепи виступах скель. — Хіба ми дозволимо йому перестати існувати?

З-під крони дуба, що стояв край плоского плато, з-під зеленого дашка свого кепі довго дивився старий, прозваний аркадцями Сократом, на статурну гостю, яка взялася в боки.

Нарешті майже прошепотів:

— Вибачте, ніяк не можу зрозуміти, коли ви жартуєте, а коли…

— Якщо не можете, повідомлятиму. Зараз — не жартую. — Вона зробила кілька широких, неквапливих кроків. Схилилася до самого обличчя Сократа. Бурштин її очей був твердий під зрізом смолистого пасма.

— Слухайте. Я бачу вас наскрізь, ви це знаєте. У прямому значенні. Гірські хребти — гарне майбутнє, але… Поки що у вас дуже втомилася печінка. Сердечний м’яз працює кволо, стінки судин обросли всякою всячиною. А мозок! Клітини просто знесилюються — їм не вистачає поживи. Пожалійте свій мозок, Сократе. Цілі пласти мертвих клітин. Хочете, я все виправлю? Я можу!

Він зазирнув у її шалені, пустотливі очі із надзвичайно розширеними зіницями і побачив там себе, мініатюрного, бородатого, срібного, мов іграшковий гномик.

— Цього я й боявся. Злякався зразу, побачивши вас. — Старий знайшов мужність весело примружитись і спитати:

— Скажіть, Віоло, а вам ніколи не буває моторошно, що ви… така?

…Немов уколотий, Хорхе різко підвівся з крісла — в яскраво освітленій каюті, на фоні провалля зоряної чорноти, він скочив, розкинувши руки, ніби хотів закрити Віолу собою від нещадних зірок.

Жагучо-фіолетовий спалах виник на місці його голови. Послаблений перешкодою, струмінь полум’я вдарив у груди Координатора.

…Яким гарячим, тісним, липким став світ! Здається, цілі роки борсається Віола у киплячій трясовині. Задихається, не може розклеїти повік, виштовхнути з рота і ніздрів ядучу рідину. Де вона? На болотистій планеті “лісових царів”? Ох, ні, звідти врятувалася, і пізніше планету назвали її ім’ям. Давно, давно, чверть тисячоліття тому…

Треба принаймні знищити біль… Не може бути все так безглуздо. Безглуздий кінець — від чиєї руки?!

…Нічого не можна вдіяти, — пошкоджено спинний мозок. Стікає кров, тріпоче згасаюча воля. Жодної волі не вистачить, щоб усунути такі пошкодження…

Сократ.

Хорхе.

“Ви порушили контакт з природою…”

Кров юшить з горла — звідки її стільки в тілі?

…Зовсім розчиняючись у задушливій, сліпучій трясовині, зачепилася вона пам’яттю за старого Сократа. Покликала.

…Що це? Чому раптом розступилася блакить і зелень лісових рівнин і заблищав далеко внизу зашморг річки? Звідки в неї, роздавленої, гинучої, раптом з’явилося могутнє почуття власної моці?

У глибину соковитої землі, до самих скель сягає її коріння, кожною волосиною всотуючи терпкі земні соки; вона купається в сонці, вона підставила жаркому світлу тисячі долонь-листочків, і по кожному листку перебігають веселі голочки, немовби електричний душ.

Майже не відчуваючи слабкості, точно знаючи, як треба діяти далі, Віола покликала знайомого колоніста, того, що в день польоту видався їй схожим на яструба, а потім виявився зразковим сім’янином, добряком та гітаристом-віртуозом. Гукнула, і раптом розгорнута широчінь, доступна гірському дубу Сократа, незбагненно злилася із затишком лісового закутка: мазки скупих променів, ніжні пір’їни папороті, червоні краплі ягід на паморозі моху. Коріння розпізнало смак хвойного перегною; крона груші-дички, що дивно злилася з дубом, транслювала напружену радість пориву до неба крізь пласти ялинових лап.

Через порожнечу вона звернулася до довготелесого веснянкуватого Томашека, який так намагався загладити перед нею військову різкість співгромадян. До Томашека, батька вісьмох дітей, який присвятив себе лише їхньому вихованню. І він, почувши заклик Віоли, віддав їй свою волю і силу “свого” дерева — розлогої берези з багатьма стовбурами на одному корені…

Так, одного за іншим прикликаючи колоністів, вона одержувала енергійні дружні відповіді, збирала у своїй тілесній оболонці волю десятків людей і непоборну міць лісу.

Час був стиснутий, спресований до повної нерухомості. В ямі екрану застигло округле чоло крейсера, осяяне новою фіолетовою блискавкою.

Постріл не досяг мети.

Вольовий заряд, зібраний Віолою від людей і дерев, нищівно рухнув на біомашину. Вихор струменів підірвав кристали, німим піском обсипалася їхня хаща. Корабель помер. Земна гостя зглянулася лише на систему, що підтримувала поживний бульйон у камері з “екіпажем”.

Потім Віолі багато разів снився цей сон. Жінка, якої не існувало, блондинка в рожевому комбінезоні, з криком біжить по кільцевому коридору крейсера під зловісне виття екстреного прискорення. Її діти, піврічні близнюки, — єдині, кого помилувала катастрофа. Несподіваний удар жорсткого випромінювання зірки, згубний для всього живого. На час польоту дітей сховали у спеціальний надзахищений бокс, лише тому вони й уціліли. Останнє, одчайдушне благання жінки звернене до корабля: збережи! Збережи від будь-якої небезпеки!

Дорослі переселенці загинули, але крейсер, що залишився без екіпажу, виконав наказ матері. Надто добре виконав. Майже дев’ятнадцять років у штучному середовищі. Ровесники Хорхе — мляві білуваті істоти, здатні лише рости. Силові кокони навколо них — і довічна, застигла на межі лють механічного раба, який розстрілює всіх, хто наближається, хто намагається проникнути на борт і отже, становить можливу загрозу тим, кого оберігають…

Хто винен? Ніхто. Аркадці пошкодили ходову частину, і розлютований дракон воював з цілою планетою. Тепер його ворогом стала кожна жива істота. Невиразним натхненням осягнувши зв’язок людей і дерев, він спалював ліси, цілі материки перетворював у згарища. Ох, високодосконалий крейсер, який читає в чужому психополі! Хто, коли міг передбачити для тебе подібну ситуацію?..