Чтение онлайн

І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.

Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.

Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.

Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.

Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.

— З моїх дитячих літ, — почала вона, — мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.

— Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.

— Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?

— Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.

— Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники [55] . Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.

Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.

Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.

Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

— Розповідай, маленька Таніт-Зерго, — сказав я, затопивши погляд у далечінь.

— Марно усміхаєшся, — сказала вона дещо ображено, — і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: «Бум-бум, бум-барабум, бум-бум». Він усе посилювався: «Бум-бум, бум-барабум», і всі водоплавні птахи — чаплі, пелікани, качки — злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.

Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.

Старший серед них, у білому бурнусі, — він добре знав нашу мову, — висловив бажання поговорити з шейхом Сонні. Підійшов мій батько і сказав, що це він. Тоді офіцер розповів йому, що губернатор Томбукту дуже розгніваний, бо їхня канонерка за милю звідси врізалася в невидиму пальову основу, зазнала пошкоджень і не може продовжував свій рейс до Ансанго.

Мій батько відповів, що французи захищають бідолашний осілий народ від нападів туарегів і тому завжди бажані гості, а греблю було споруджено не з лихим наміром — вона дає змогу ловити рибу для забезпечення харчування; що до послуг. командира французів усі засоби Гао, зокрема кузня, тож хай лагодять канонерку. Під час цієї розмови французький офіцер дивився на мене, а я на нього. Це був уже літній чоловік, високого зросту, з широкими, трохи згорбленими плечима й такими ж ясно-синіми очима, як те джерело, від якого походить моє ім’я.

— Іди сюди, мала, — приязно сказав він.

— Я дочка шейха Сонні і роблю лише те, що хочу, — відповіла я, ображена такою безцеремонністю.

— Маєш рацію, — промовив він, усміхаючись, — бо ти гарна. Дай мені квіти, що на твоїй шиї.

Це була велика гірлянда з пурпурових квітів алтеї. Я простягла її. Він обійняв мене, і ми помирилися.

Тим часом матроси й найміцніші люди нашого племені затягли канонерку в бухту на ріці.

— Роботи вистачить на цілий завтрашній день, — сказав старший механік, оглянувши пошкодження. — Ми зможемо вирушити лише післязавтра вранці. Якщо ці ледарі матроси не лінуватимуться.

— Який причепа, — пробурмотів мій новий друг.

Але його поганий настрій швидко розвіявся, бо я і мої подруги почали з усім запалом розважати гостя. Він слухав наших гарних пісень і, аби віддячити, частував нас різними ласощами, що їх принесли йому з корабля на обід. А ночував у нашій великій хаті, яку уступив йому батько. Перш ніж заснути, я довго спостерігала крізь шпарини хижі, куди ми з мамою перебралися, за червоними відблисками прожектора канонерки на темній воді.

Тієї ночі я бачила страшний сон: начебто над головою мого друга, французького офіцера, який спокійно спав, кружляє великий крук, горлаючи: «Кра, кра! Тінь камедних дерев Гао… кра, кра!.. не врятує наступної ночі… кра, кра!.. білого начальника й тих, хто супроводжує його».