Чтение онлайн

— Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.

— Будь певен, я прийду, — з гідністю відповіла Клементіна.

Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім — неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього — перспектива стати батьком позашлюбної дитини…

«Але ж, — подумав я, оговтуючись, — це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії».

Поїзд з Марселя прибув о двадцять на одинадцяту. Я побачив на пероні мосьє Дювейр’є, симпатичного молодика років двадцяти трьох з блакитними очима й маленькою русявою борідкою. Туареги, вийшовши з вагона, кинулися йому в обійми. Він жив з ними протягом двох років у наметі у чорта в зубах. Дювейр’є представив мене їхньому старшому, шейхові Отману, й чотирьом іншим прегарним чоловікам у бавовняному синьому вбранні та з амулетами з червоної шкіри.

На щастя, всі вони так-сяк розмовляли мовою сабір [44] , що полегшувало спілкування. В пам’яті збереглися сніданок в Тюїльрі, відвідини музею, ратуші, Імператорської друкарні. Щоразу туареги вписували свої імена до книги відгуків. Це тривало нескінченно довго. Щоб ви мали уявлення, наведу лише повне ім’я шейха Отмана: Отман-бен-ель-Гадж-ель-Векрі-бен-ель-Гадж-ель-Фаджі-бен-Мохаммед-Буйя-бен-зі-Ахмед-ес-Сукі-бен-Махмуд [45] .

А їх приїхало п’ятеро.

В мене був гарний настрій, зокрема тому, що на бульварах і повсюди ми мали шалений успіх. У Кафе-де-Парі о пів на сьому захват досяг апогея. Делегація, вже трохи напідпитку, стискала мене в обіймах, вигукуючи: «Боно [46] Наполеон!», «Боно Євгенія!», «Боно Казимир!», «Боно європейці!». Грамон-Кадерусс і Віль-Кастель прийшли в номер з Анною Грімальді, актрисою з Фолі Бержер, та Ортанс Шнейдер — такими гарними, що аж лячно було. Але пальма першості належала моїй коханій Клементіні. Скажу тобі, в якому вона була вбранні: білій тюлевій туніці й синій плісированій спідниці з китайського тарлатану, яку також вкривав тюль. Цю тюлеву спідницю трохи піднімали по боках гірлянди із зеленого листя й витких рожевих троянд. Вона утворювала круглий балдахін, з-під якого спереду й по боках виднілася тарлатанова спідниця. Гірлянди здіймалися до талії, а проміжок між двома гілками заповнювали банти з рожевого сатину з довгими кінцями. Корсаж, драпірований тюлем, з’єднувався з пелеринкою з тюлевих стрічок і мереживних воланів. Чорне волосся прикрашала корона — діадема з тих самих квітів. Дві довгі стрічки з листя обвивали кучері й спадали на шию. Накидка у вигляді короткої мантії з каптуром була з синього кашеміру, гаптованого золотом, і мала білу сатинову підкладку.

Такий блиск і краса вразили туарегів, особливо того, що сидів праворуч від Клементіни, Ель-Гадж-бен-Гусмама, рідного брата шейха Отмана й аменокала Хоггару. Вже під час першої страви — супу з дичини й токайського — він був закоханий. Коли ж подали фруктовий компот з Мартініки й лікер мадам Амфу, то почав виявляти свою палку, нестямну пристрасть. Кіпрське вино остаточно пролило світло на його почуття. Ортанс лише штовхнула мене під столом ногою. Грамон, котрий мав той самий намір щодо Анни, помилився й викликав обурення одного з туарегів. Так от, коли настав час їхати до Мабій, ми вже переконалися, я# наші гості поважають заборону Пророка щодо вина.

У Мабій, тоді як Клементіна, Ортанс, Анна, Людовік і троє туарегів із запалом танцювали, шейх Отман відвів мене набік і схвильовано переказав доручення свого брата, шейха Ахмеда.

Наступного дня о першій пополудні я прийшов до Клементіни.

— Дитино моя, — почав, ледве розбудивши її, — послухай, хочу серйозно поговорити з тобою.

Вона примхливо протерла очі.

— Як тобі сподобався той молодий араб, який так міцно обіймав тебе вчора ввечорі?

— Узагалі… нічого, — відповіла вона, паленіючи.

— Тобі відомо, що він у своїй країні є володарем земель, які у. п’ять чи шість разів більші, ніж володіння нашого найвищого монарха, імператора Наполеона III?

— Про щось таке він бурмотів, — сказала вона, явно зацікавлено.

— Отже, ти хотіла б сісти на трон, як наша шановна володарка, імператриця Євгенія?

Клементіна отетеріло дивилася на мене.

— Його рідний брат шейх Отман доручив мені від його імені зробити тобі таку пропозицію.

Клементіна не відповіла, ошелешена й спокушена.

— Я імператриця! — нарешті вимовила вона.

— Усе залежить від тебе. Маєш відповісти до полудня. Якщо скажеш «так», поснідаємо разом у Вуазена, і край.

Я бачив, Клементіна вже все вирішила, але хотіла виявити до мене чуйність.

— А ти, ти? — простогнала вона. — Покинути тебе так, нізащо!

— Дитино моя, будь розважливою, — сказав я лагідно. — Ти, мабуть, не знаєш, що я збанкрутував. Так, так, цілковито. Я навіть не знаю, чим заплачу завтра за твоє живильне молочко.

— Ах! — зітхнула вона. Потім додала:

— А… дитина?

— Яка дитина?

— Наша… наша з тобою.

— Ага! Але ти віднесеш її до прибутків і витрат. Я навіть певен> шейх Ахмед вважатиме, що вона на нього схожа.

— Ти завжди жартуєш, — сказала вона, сміючись крізь сльози.

Наступного дня о тій самій порі експрес з Марселя повіз п’ятеро туарегів і Клементіну. Молода жінка сяяла, спираючись на руку шейха Ахмеда, який не тямив себе від щастя.

— У нашій столиці багато магазинів? — спитала вона млосно у свого нареченого.

А він, голосно засміявшись під своїм покривалом, відповів:

— Безеф, безеф [47] . Боно руміс, боно.

Коли настала мить від’їзду, Клементіну затопила хвиля почуттів.

— Казимире, послухай, ти завжди був добрий до мене. Я стану царицею. Якщо в тебе виникнуть прикрощі, обіцяй мені, присягнися…

Шейх зрозумів. Він зняв зі свого пальця перстень і надів мені.

— Сіді Казимир, товариш, — енергійно промовив він. — Ти прийти нас побачити. Взяти перстень Ахмеда й показати його. Всі у Хоггарі товариш. Боно, Хоггар, боно.

Коли я вийшов з Ліонського вокзалу, то почував себе так, ніби утнув дотепний жарт.

Гетьман Житомирський остаточно сп’янів. Я ледве зрозумів кінець його історії, бо він раз у раз приплітав до неї куплети, запозичені з репертуару Жака Оффенбаха,

Хлопець лісом прямував,

Свіжий і вродливий,

В руці яблуко тримав,

Видно на картині.

Хто зазнав краху внаслідок Седана [48] ? Казимир, маленький Казимир. До 5 вересня треба сплатити п’ять тисяч луїдорів, а я не мав жодного су, жодного су. Беру капелюха, мобілізую всю свою мужність і вирушаю до Тюїльрі. Імператора вже не застав, хай йому біс! Але імператриця зустріла мене так люб’язно! Вона лишилася сама (о! Всі мерщій драпають за обставин, що склалися), сама з сенатором, паном Меріме, єдиним з письменників, котрий, я знав це, був до того ж світською людиною. «Мадам, — сказав він їй, — немає жодної надії. Мосьє Тьєр, якого я зустрів на Королівському мосту, нічого ш бажає слухати».