Чтение онлайн

— Та ні, тезко, вибачай. Я ще морально не готовий до шлюбу. Та й тілесно теж. Мені б помитися. Не знаєш, де у цьому довбаному санаторії душові?

— Он там, навпроти, в головному корпусі. — Він знову невизначено махнув рукою і похнюпився. — Тільки вони, гади, без перепусток не пропускають.

— Нічого, якось проберуся, — сказав я по спромозі підбадьорливо. — А з тими хлопчиками ти подумай… може, не варто… може, краще стать змінити… або колір шкіри. — І я погріб до берега.

— Та де ж стільки бабок на операцію візьмеш, — жалібно гукав навздогін Оркі. — Слухай, а ти, як помиєшся, повертайся сюди, побалакаємо, згадаємо старі шпитальні часи, можемо в шахи пограти, в мене є… — Голос його дедалі слабшав і згодом зовсім стих у шелесті припливу.

Я вибрався на берег.

Разом зі мною вийшла огрядна червонотіла тітка в купальнику зразка 1928 року — до уявної талії пришита ніби-спідничка, яка жодним чином не приховувала ані клімаксного целюліту, ані варикозу вен, для маскування яких, утім, придався б хіба камуфляжний боєкомплект. Дорогою між нами зав'язалася необов'язкова розмова, і я з усіх моїх артистичних сил намагався виглядати легітимним елементом санаторної зони.

Та несподівано для самого себе, а може, якраз внаслідок зловживання артистизмом, я почав сповідатися тітці у всіх гріхах, проблемах і комплексах, з якими зіткнувся впродовж останніх ста пятидесяти сторінок. Слухала вона уважно і суворо, час від часу ділячись інтимними подробицями і свого життя, аж раптом промовила:

— Чи знаєш ти (ми вже перейшли на «ти»), як тяжко ти образив Бога?

Мені згадався феноменальний вираз « you think you сап scare me you sick fuck?», де займенник «ти» повторювався аж тричі, але я не наважився на таку відповідь на самому початку знайомства, тому вирішив продовжувати грати вар'ята:

— А чи знаєш, як тяжко ти ображена Богом?

— Твоя відповідь неполіткоректна, — пихато прорекла вона, і крильця її купальника залопотіли на вітрі.

— Та й твоє запитання не політ коректора, — у тон, луною відгукнувся я.

— Ну і що знову? — здається, вона починала дратуватися.

— Що саме?

— Забув, хто я така?

— Аж ніяк. Ти стара целюлітна підошва, з якою я познайомився п'ять хвилин тому і яка на сиву голову стала підстилкою санаторного вахтера. До того ж ти не моя мати, аби мені тут втирати!

— Краще-но я покличу когось, хто зуміє з тобою поговорити, — підозріло тихо сказала підошва й почала роззиратися за охоронцями.

— Ану стояти! Стояти, брудна шмато! Ані руш. Сідай отут на землю, руки за голову, рот на замок і чекай мене, я повернуся й принесу тобі дзеркало, аби ти побачила, ким є насправді.

— Що ти виробляєш? Хочеш мене вбити? — пробурмотіла тітка і, приголомшена моєю брутальністю та своєю блискавичною еволюцією від целюлітної підошви до брудної шмати, заверещала:

— Рятуйте! Убивають! Пробі!

Із корпусу вибіг вахтер, якого, мабуть, і звали Пробі, та й засюрчав у синьо-жовтий поліційний свисток.

Я копнув його в пах і кинувся навтіки.

— Помираю! — захарчав вахтер.

— Коханий, що він тобі зробив? — заскиглила сердобольна коханка, не змінюючи пози й слухняно тримаючи руки за головою. — Як можна так жорстоко, так підступно?! — кинула мені навздогін.

Але я вже ні бачити, ні чути цього не міг, бо, користаючись відсутністю варти, влетів у корпус і погнав коридорами, сподіваючись знайти відразу і прихисток, і душ.

Перестрибуючи по два, по три східці на широчезних мармурових сходах, я складав подумки непридатну в цих умовах репліку, що її мав би виголосити чи то над мертвим, чи то смертельно покаліченим Пробі (хай Бог боронить дістати замість імені якесь із неужиткових слів):

« Падлючий, ниций, вбогий конвоїре, прощавай! Я думав, це хтось важливіший; але саме ти мав нещастя потрапити мені під руку, пак під ногу, зі своїм сюрчком. Завжди можна на щось напоротися, коли пхаєшся куди не слід. А ти, безвстиднице, не лементуй даремно, дозволь пробитися до серця справжнім почуттям, якщо воно не ожиріло так, що вже й до їжі непридатне. А до речі, ти вже впустила Ісуса в своє серце?» — сподобившись на подібний жарт, я зареготав, немов навіжений, саме перебігаючи дзеркальною залою, судячи з усього — танцювальним класом. Коло дверей я на мить зупинився і глянув у скрайнє дзеркало.

Мій відзеркалень, який, щиро кажучи, вже віддавна провадив автономне життя, дивився на мене поблажливо й скептично.

— Ми зайшли надто далеко, чи не так? — промовив пафосно, за звичкою говорячи про себе (чи про мене) в множині (так батьки говорять про маленьких дітей: «ми покакали», «ми захворіли», «ми сказали перше слово»). — Тепер нами рухає лише сила інерції, ми прямуємо просто до вічності, не розраховуючи ані на відстрочку, ані на пояснення.

— Це ще хто куди прямує, сраная уродіна, — захекано промовив я. Може, й не варто було обзивати власне відображення, але їй-бо', я вже мав цього усього досить.

— Ну-ну, нічого, заспокоймося. Ба більше: утішаймося, бо чи варто виживати, коли не вмієш тішитись життю. Вважаймо, що ми просто рухаємося далі, та й усе, — судячи з інтонації, відзеркаленьуявив себе моїм психоаналітиком.

— Це ти рухаєшся просто так, силою інерції, та й то лише в межах автономії дзеркальних рам, самостійний ти наш, а я пливу осмислено й цілеспрямовано.

— «Пливу»? Невже прозвучало «пливу»? Ми відважилися врешті подивитися правді у вічі?

— Наразі я дивлюся в твої червоні вибалабушені баньки, сподіваюся, це не те саме, що дивитися правді у вічі.

— Як коли, брате, як коли. То куди ж ми пливемо?

— Якщо йдеться про мене, то я збираюся прийняти душ.

— Ов-ва! Обмити тіло? — Треба віддати відзеркаленевіналежне: він розумів, що тіло в нас лише одне.

— Помити, бовдуре, а не обмити. На відміну від тебе я досі ще живий.

— А хто з нас хто? — Сучий син, він ще потрафив загнати мене в пастку.

— Ну, я — це я… а це — ми… — Я відчував, що заплутався.

— Отож-то: ми! А що привело нас сюди? — Сраная уродіна відзеркаленьвідчутно тріумфував.

Я знітився. Бо й справді… Невже йому відомо більше, ніж мені… Але ж мені нічого невідомо…

— Не можу втямити. Звідки усі ці історії, чиї це слова, хто всі ці люди?.. — Я не впізнавав власного голосу.

— Їх нема… — урочисто промовив мій дзеркальний візаві, — можливо, ми зробили помилку, сівши на пором, купивши потяг на квиток, злетівши з даху. Звичайно, і тут можна пересуватися, змінюючи напрям, але це не впливає на ту основну рушійну силу, котра невідворотно, як вітер, чи двигун, чи течія несе нас…