Чтение онлайн

Я увійшов до святині. Одразу за отвором починалися сходи, що вели вниз. Тут панувала темрява і мені довелося брести навпомацки. Сходи закінчувалися ще одними ґратчастими дверима. Прочинивши їх, я увійшов до величезної, освітленої смолоскипами зали. Стіни її були обличковані гранітом, чотири колони висотою в двадцять ліктів підпирали чорну від кіптяви стелю Печери. Посередині, між колонами, застигло скляною нерухомістю прозорої води озеро, береги якого були складені з шліфованих мармурових плит. Навколо озера стояли тридцять чотири золоті боввани висотою у два лікті. Це були зображення володарів, з якими дружила Чорна Риба: дві прадавні цариці Артната і Балга, сімнадцять каганів епохи Ту-кю і п'ятнадцять Великих Каганів Раш-Хазарі. У віддаленому кінці Печери озеро ховалося під чорною скелею. На її прямовисній стіні була закріплена срібна плита з Істинним Гербом Хазарії. Дванадцятипроменева Зірка, викладена з дрібних сапфірів і бірюзи, сяяла мерехтливою блакиттю.

Так виглядала Печера. Щось важке, як тисячолітня таємниця, пригнічувало її простір. І число тої поганської святині було «двісті тринадцять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Я вийшов на берег озера й зупинивсь, здивований. Але не містичний обладунок Печери викликав моє здивування. Я побачив Оряну і жрицю: зовсім голі, вони кохалися, цілуючи одна одну. Чорний плащ і меч відьми лежав поряд, на мармурових плитах. Браслети тихо дзеленчали на руках жриці, заблуканих у хвилях золотавого волосся Оряни, а губи та язик зеленоокої спокусниці ковзали між стегон служниці Чорної Риби.

Не розуміючи того що побачив і того, що роблю, я підійшов до сплетених жагою грішниць, підняв меч і відсік жриці голову. Злива крові опалила мармурові плити, мій одяг і білу шкіру Оряни. Вона відірвалася від мертвого вже тіла і подивилася на мене. Це був погляд пустельного лева, в якого відібрали здобич.

— Що ти зробив, тварюко? — прошипіла відьма.

— А чим вона краща за тих хлопців, що ми їх забили при вході?

Оряна схопила свій меч, я відскочив і приготувався боронитись. Але відьма потроху заспокоїлася. Вона увійшла в озеро, змила кров із тіла, подивилась на Дванадцятипроменеву Зірку і сказала, сміючись:

— Хазаріє, я тебе вб'ю!

Вона вийшла на берегові плити і почала танцювати. Це був дикий танок демонського служіння і невдоволеної бісівської пристрасті. Її стегна та груди кружляли колами долі, як промені світанкового Сонця, а очі палали передчуттям смерті.

Я наблизився до неї. Ми кохалися недовго, але пристрасно; шаліючи від жаги, Оряна на шматки роздерла мій одяг.

Потім вона відштовхнула мене, впала на коліна перед дзеркальним спокоєм озера і закликала Рибу словами таємної молитви:

Але вода залишалася прозорою, байдужою, мертвою. І слова потужної молитви не витягли Святу Рибу з-під чорної скелі. Оряна занепокоїлась. У будь-яку мить жриці Печери могли натрапити на забитих абхірів і здійняти рейвах. А другого виходу зі святилища не було…

Не дочекавшись Чорної Риби, Оряна вирішила накласти закляття Роду на Істинний Герб Хазарії.

Плита з гербом була розташована високо над поверхнею озера, а на гладенькій скелі не було за що зачепитися, щоб дотягтися до тої святині.

Оряна увійшла в озеро. Біля скелі вода доходила їй до грудей. Відьма покликала мене. Я став під скелею і з великим зусиллям допоміг їй видертися на мої рамена Тепер її обличчя було якраз навпроти плити із Зіркою. Оряна встигла сказати перші слова родового закляття, коли сталося дивне.

Від центру Дванадцятипроменевої Зірки з тріском відскочив сапфір, відкриваючи невеликий отвір. З нього в обличчя Оряни вдарив струмінь розпеченої пари, такий потужний, що чаклунку відштовхнуло від скелі і вона впала в озеро. Я встиг витягнути її з води до того, як повітря життя витіснила волога. Шкіра на її обличчі здійнялася потворним пухирем, очі були випалені, але відьма ще жила.

Я зняв із себе рештки хітона, одягнув Орянин плащ і сховав у його петлях один із Магрібських мечів. Відьму я взяв на руки — вона була важка й багатьох зусиль коштувало мені дістатися темними сходами до мідних стовпів.

У глибині Риб'ячого Гаю сили зрадили мене — я впав, здається, на тому самому місці, де падав, чуючи сурми від Каганового палацу.

Вже співали півні й над Саргишем піднімався гребінь світанкової хвилі, коли я поклав непритомну Оряну в човен і назавжди залишив простір забороненого Острова.

Якийсь час я веслував, а потім побачив, що течія сама відносить човен до берегів Ханбалику. Орянині Числа все ще блукали в глибинах астралу, пухир на обличчі побільшав, зрідка вона марила, повторюючи: «Син… Мій син…» А я мріяв. Мріяв, як її лікуватиму, як ми разом станемо найславетнішими і найбагатішими цілителями обидвох ойкумен, як кохатимемось уночі, вдень, завжди.

Так минуло хтозна-скільки часу. Західний берег наближався, небо світлішало, і раптом у прозоро-солодкий ставок моїх мрій заповзло лускате передчуття біди. Я ще не розумів, звідки чекати небезпеки, і брався за меч, але волю мою вже стягував непереборний аркан чужої волі — прадавньої і могутньої, як сила Часу. Я швидше відчув, ніж побачив: під темно-свинцевими хвилями Ітилю з'явилося «Щось», рухливе і величезне. Спочатку це «Щось» обпливало човен колом, потім штовхнуло його. На Ітилі рибалки зустрічали гігантських сомів — у тридцять ліктів завдовжки. Я вирішив, що човен атакує така рибина, і спробував був відігнати її мечем. Пошкодував я тоді, що лук залишив у Печері.

Але тут Єдиний відкрив мені Істину. Немов Валаамова ослиця, що побачила Ангела Божого при сліпоті володаря свого [128] , побачив я приховане. Сама Чорна Риба пливла поруч човна І жах охопив мене, як охопив би всяку людину, що зустрічається з істотою, створеною на світанку Всесвіту, створеною задовго до Адама, з істотою, єство якої незбагненне і непідвладне людям і глибоко відчужене від їхніх слів і Чисел. Жах тисячоліть упав на мене і розчавив своїм усевладдям. Думаю й досі, що Шехіна тільки тоді запанує між людьми, коли останні з істот НЕЛЮДСЬКОГО прадавнього світу відійдуть у безодні небуття.