Чтение онлайн

Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю посунула галаслива й смердюча орда.

На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри [120] на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволосповідників майоріли червоні запорошені прапори.

Вороже військо стало навпроти мурів Саргишу трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж — Карабек, Червоної та Котячої.

Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в середньому біля кожного грілося по п'ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох — чотири з кожних десяти дияволосповідників таборилося навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Д'юла, а найменшим, центральним, — брат Абайки, Урса-ябгу.

Дві доби дияволосповідники готувались до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинські волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м'ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:

— В ім'я Отця, Сина та Духа Святого! — і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:

— Із Божою поміччю і потвора не врятується.

Мало хто тоді звернув увагу на його слова.

Про цей випадок стало відомо на мурах Саргишу. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв'язку срібних монет; потім Великий Шалишін про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав. Єретик уночі розбудив мене й запитав:

— Ти справді жрець і знаєшся на таємному?

— Так, Небораче, — відповів я. Старий вояк прошепотів мені на вухо:

— Молися за всіх нас Єдиному. Вранці буде штурм і потвора приповзе до нашої вежі.

Я злякався. Старий пірнув у нічну темряву. Ще не співали півні на парканах, коли Неборак підняв загін і ремісників. Наглядачі підвезли на чотирьох арбах плов, коржі та вино. Кашин сказав:

— Їжте, скільки зможете, і моліться як умієте. Не всі з вас доживуть до денного плову і вечірньої молитви.

Мені Хризохір-Неборак наказав піднятися до машини. Він передбачав, що ворог намагатиметься знищити обслугу отруйними стрілами. Я мав чотири горщики з мазями і дав усім воям на майданчику по два ковтки води з товченим вуглем — він бо допомагає при отруєннях.

Ще сонце не напнуло над обрієм вітрило Шехіни, коли став я біля бронзових плит баштової верхівки. Смолоскип висвічував обличчя людей біля мене: спокійну зморшкувату маску Хризохіра-Неборака, перекреслену чорною стрічкою через око; хижу посмішку охлялого, з сивою щетиною Василиска, чиї очі немов світилися в темряві передчуттям бою; спокійне, впевнене обличчя молодого коваля Вахли з роду кривичів, який руками міг трощити залізо; інші обличчя мешканців Міста, що стали на прю з первісною потугою Великого Степу, чиї мінливі знаки так нещасливо склались у свастику. І число того ранку було «шістсот шістдесят шість». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.

З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку — обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.

Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.

Після сходу сонця стрілопад ущух — бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів — арсіїв зі своїх резервів.

Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран — велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри — захист для обслуги тарану від вогню і стріл.

Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.

— Цей патик нашу браму навіть на подряпає! — поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.

Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.

Я відповів йому словами святого Луки:

— Де труп, там зберуться орли.

Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.