Шрифт:
1
Помахуючи тугим портфеликом з книжками, Марійка Поліщук вийшла на вулицю.
В обличчя так і вдарив свіжий погожий день пізньої осені — з веселим холодком, з терпким подихом голих скверів, з неласкавим сонцем.
Марійка глибоко вдихнула прохолодне повітря, глянула вгору, де в зеленому небі, спалахуючи крилом, віражив мініатюрний літак, і враз засміялася внутрішнім щасливим сміхом. У ньому було відчуття своєї молодості, буйний приплив юної сили, для якої, здається, немає нічого неможливого, щоб здійснити мрію.
Дівчина швидко йшла широким тротуаром, і її фетровий вишневого кольору капелюшок то зникав, то знову виринав у потоці пішоходів.
На розі вулиці вона полюбувалась новим багатоповерховим будинком-палацом з чудовою облицьовкою, а проходячи сквером, який було посаджено навесні, з задоволенням переконалась, що молоді тополі й каштани добре підросли за літо.
Рідне місто перетворювалося просто на очах: там — новий будинок, там — сквер, там висаджено сорокарічні липи навколо майдану. Це хвилювало, радувало Марійку, вона ладна була, як дівчинка, захоплено плескати в долоні перед красивим басейном у новому сквері, перед фонтаном, якого ще тиждень тому не було.
У басейні кружляло жовте й червоне листя: маленькі листочки швидко ганялись один за одним у безконечному вихорі, а поважний кленовий листок повільно виплив з їхнього кола і діловито пришвартувався до кам’яної стінки, наче він досяг, нарешті, тихої пристані.
До школи недалеко, та Марійка поспішала, щоб встигнути ще сфотографуватись для паспорта.
Проходячи мимо великої книгарні, дівчина все ж на хвилину затрималась перед вітриною, розглядаючи нові книжки.
Книжки! Це був невимовно прекрасний, захоплюючий світ, який розкрився перед Марійкою ще в дитинстві, після першого прочитаного оповідання. Рік у рік він ширшав, Марійка мчала крізь нього, як птах, у сяйві сонця, в блакиті південних морів, засліплена блиском снігових шапок неприступних гір. Згодом відчуття льоту заступили інші переживання, складніші, глибші, в серце назавжди ввійшли герої з творів великих художників — одні з героїв стали улюбленими, інші викликали протест. Та не було більшої радості, коли на столі з’являлася нова книга або листівка з улюбленими портретами Пушкіна, Чехова, Шевченка...
Марійка похапцем дістала блокнот, олівець, записала кілька назв нових Творів, виставлених у вітрині, і швидко пішла далі.
По дорозі вона забігла до своєї подруги Юлі Жукової. Батько Юлі працював токарем на тракторному заводі, мати поралася вдома, доглядала двох осьмирічних хлопчиків-близнюків, Юлиних братів.
Жили Жукови в комунальній квартирі, на другому поверсі. Марійка ввійшла і побачила таку картину: за столом сидів Павло Іванович, батько Юлі. Поклавши на стіл руки, він спирався на них підборіддям і, швидко кліпаючи віями, винувато позирав на дочку, яка сердито йому вичитувала. В руках у неї був благенький портфель з книжками — зібралася йти в школу.
Вона глянула на Марійку, кивнула їй головою і знову звернулася до батька:
— Що ви собі думаєте? Вам же на роботу йти, а ви на ногах не встоїте!
Батько виправдувався:
— На другу зміну мені, дочко. Я ще встигну... встигну проспатись... Ось зараз ляжу, дочко.
Він зробив спробу встати, похитнувся і знову сів.
Марійка з жалем глянула на подругу, на її матір, яка щось мовчки прибирала в кутку. Такі сцени не раз відбувалися в цій сім’ї.
Коли Павло Жуков приходив п’яний, він намагався нікому з домочадців не дивитись у вічі, був тихіше води, нижче трави. Та це не рятувало його від суворої розмови з дочкою. Цих розмов він найбільше боявся, завжди давав урочисті обіцянки, але минав тиждень-другий, і ця історія повторювалася знову.
— Як ви товаришам у вічі дивитесь? — з обуренням говорила Юля.— Ви хоч би подумали про мене. Знаєте, до чого дійшло? Коли хтось при мені згадує вас, я червонію.
Коли батько був п’яний, Юля зверталася до нього на «ви», і це «ви» звучало, мабуть, дуже образливо для Павла Жукова, бо було холодне, засуджуюче. Марійка бачила, як він вбирав голову в плечі, але не міг сховатися від гнівних доччиних слів.
Раптом, щось згадавши, Жуков махнув рукою й випростався.
— Не дозволю, щоб ти червоніла! Почекай, доню, ось я...
Він схлипнув і схилив голову на стіл. І схлипуючи, і засинаючи, все ще з гіркотою бурмотів щось. А простягнена на столі рука його, рука робітника — важка, з широчезною долонею і чорним пилом, що в’ївся в неї,— ворушилась, і пальці теж ворушились, згинались і розгинались, немов продовжували розмову.
На вулиці Марійка сказала:
— Я тобі дуже співчуваю, Юленько! Співчуваю. Я ніколи б не могла отак сердито розмовляти з своїм батьком.
— Бо в тебе немає батька,— гаряче відказала Жукова.— І він у тебе був, мабуть, не такий, як мій.
— А все ж таки ти з ним жорстоко розмовляєш. Справді — жорстоко!
Юля гірко посміхнулась:
— Ти так думаєш? А він хіба не жорстокий? Я дуже мучусь, Марійко, що мій батько — бракороб і прогульник. Ти ж знаєш — про нього не раз писали в заводській багатотиражці, говорили на зборах. Ну, на деякий час підтягнеться, виправиться. А тоді знову зривається.
Юля безнадійно махнула рукою.
Деякий час подруги йшли мовчки, потім Поліщук спитала:
— Ти... ти не любиш його?
— Батька? Люблю, Марійко,— щиро сказала Юля.— Тому й боляче так. І маму дуже шкода, і Митрика з Федьком.
Велике ательє, де хотіла сфотографуватись Марійка, було сьогодні зачинено, і тому подруги завернули в бічну вулицю, яка вела на базар. Тут вони зайшли в невеличку фотографію-п’ятихвилинку.
— Нам і треба, щоб за п’ять хвилин,— засміялась Марійка,— бо інакше ми запізнимось до школи.
— Сідайте, дівчаточка,— заметушився фотограф, молодий, червоногубий, з маленькими вусиками.— Ніхто вас так не зніме, як я. Зйомка першокласна. Ось сюди, прошу.
— Ми вже не дівчаточка,— сказала Марійка.
— Пробачте. А як же вас? Не баришні ж? Хоча мене часто називають кавалером. Красиве слово. Я люблю красиві слова. Ось, скажімо: шмен-де-фер! Музика! Вас не вчать цій науці? Так. Квитанційку випишу сам: касирка сьогодні захворіла. А тепер прошу сюди. Голову трохи набік. Для ділової карточки можна без усмішки.
Скінчивши фотографувати, він елегантно шаркнув черевиками й кинувся подавати Юлі пальто. Вона й незчулась, як фотограф, наче випадково, погладив її руку.