Чтение онлайн

– Що не такий ти вже старий?

Він примружив очі.

– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?

Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.

– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?

– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.

– Що ти зі мною робиш, Марго?

Я мовчки дивилася на нього.

– Може, потанцюємо?

Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.

– Вибач, Костю. Щось не хочеться.

Він спохмурнів.

– Соромишся танцювати зі мною на людях?

Я кинула на нього швидкий погляд:

– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!

Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.

– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.

Костянтин кивнув:

– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.

Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:

– Це неввічливо?

Він завагався:

– В принципі, так.

Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.

– Тебе це дратує?

В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:

– Не уявляєш, як. – Здається, він здогадався, що я збиралася робити.

Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.

– Покараємо його?

Костянтин усміхнувся:

– Як?

Я потягнулася до його губ:

– Я саме над цим працюю.

Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.

– Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?

Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.

– Костю, припини! Не тут же!

Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.

– Марго, я хочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…

Так. І королівські підвіконня теж.

– Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.

Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.

– Марго, кицю, ти де? – Костянтин зазирав мені у вічі. – Що?

– Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене. – Його голос був сумним.

– Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.

– Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.

Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.

Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. – Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. – Ближче до справи, будь ласка. – Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.

Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.

Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ – нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?

Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.

Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. – Ага! – Припустимо, що це – якийсь інший світ. – Ага! – Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. – Чому? – Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут – це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність – це Костянтин. – Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! – Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. – Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти – боягузка і скигля.