Чтение онлайн

Ти мій, Яне! Я буду за тебе боротися. За таку людину варто боротися. Я завжди вважала себе слабкою. Всі казали, що в мене сили – яку дитини. Настав час це перевірити.

Я прийшла додому. Алі в квартирі не було. Мабуть, не спить малий бешкетник. Зловила себе на думці, що вже майже звикла до такого стану речей. Мама казала, що людина може звикнути до всього, а от повністю позбавитися хоч однієї, найпростішої звички – не в її силах.

Зручно вмостившись у ліжку з блокнотом і олівцем у руках, я на чистому листку паперу великими літерами написала єдине слово «Ян» і замислилася.

Вчора в ліжку Ян сказав мені одну дуже важливу річ. Він народився у Львові. Не в Харкові, а Львові. Там-таки в одному з дитячих будинків і виріс, там-таки закінчив університет. Отже, треба шукати у Львові. «Архітектор Соколи Я.В. науці невідомий», – сказали мені. А, може, у нашому світі Ян хтось інший за фахом? Мої сни в усіх деталях збігалися з реальністю. Дати, імена, прізвища – кожна дрібниця. Чи можливо, щоб факт з мого сну у реальному світі набув трохи іншого звучання? Може, Там Ян– скульптор чи інженер?

На папері під словом «Ян» я написала:

1) запити в усі дитячі будинки міста Львова;

2) запити в усі вищі навчальні заклади з технічними напрямками;

3) запити в метричний архів;

Та-а-ак… Це ще один день в бібліотеці над довідниками. Якщо не більше. Гаразд, стосовно Яна, здається, все.

На іншому листку паперу я написала слово «сон» і замислилася, точніше, впала у стан, подібний до трансу. Мені здалося, що це тривало з хвилину, проте, отямившись, я подивилася на годинник і присвиснула. Двадцять п'ять хвилин! Ого! Так довго розмірковувати, а в голові– жодної думки. Я кинула погляд на блокнот і завмерла. Я помилялася. Думки були. Акуратно записані на папері моїм власним почерком. Шість речень. Коротких і ясних.

Я є і Тут, і Там.

Всі люди є і Тут, і Там.

Всі речі є і Тут, і Там.

Ян є лише Тут.

Річ, яка є лише Тут.

Доказ, доказ, доказ.

Правильно. Геніально просто. Якщо мої сни не просто сни, а інший світ, інший вимір, інша реальність – байдуже що, то мені потрібна річ, яку я зможу пронести у цей світ і залишити у єдиної людини, яка існує лише Тут. У Яна. Це й буде доказ. Якщо ж мої сни – звичайнісінькі сни і нічого більше, то річ нікуди не дінеться. Це означатиме, що Ян – витвір моєї фантазії, а за мною божевільня плаче. Ризиковано, та я не боялася. Дивно, така цілковита відсутність страху…

Я прокинулася з щасливою думкою – зробити Яну подарунок. Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ – золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?

Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.

– Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. – Алі муркотів і мружив очі. – Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання – це завжди боляче»).

Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.

Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:

– Намальовано майже професійно.

Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово – «Ян». Простий смисл – вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:

– Це в нас родинне.

– Батько малює?

– Брат.

– Яка школа?

– Київська.

– Під яким ім'ям працює?

Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців – знижки? Проте майстер терпляче ждав.

– Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.

Світ – одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:

– А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?

Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!

– Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія – вугілля. Він ще здивує світ.

– Дякую.

– Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди – сірість і невиразність.

Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:

– О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота – сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться – вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. – Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

Я мало не танцювала з радости:

– Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами – не дуже.

Він кивнув:

– Знайома ситуація. Були б гроші – не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?

– Не боюся.

– Ти диви яка! – Він потиснув мені руку. – За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.

– Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!

– Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.

Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»