Жменя вічності

Присвячується Наталочці.

Автор дякує за допомогу та численні консультації Владиславу Кобичеву, чиї глибокі знання в галузі астрономії й астрофізики виявилися направду безцінними, а також Володимиру Пузію, який розробив біолоґічну класифікацію всіх неземних рас, що згадуються в цій книжці.

Змалку я любив дивитися в нічне небо, рясно всіяне безліччю яскравих зірок. Їх було понад вісімдесят тисяч, видимих неозброєним оком, і близько мільйона — помітних навіть у слабкий телескоп. Вони сплітались у химерні візерунки й перетворювали небозвід моєї планети на осяйне мереживне склепіння, до якого так хотілося дотягтися рукою й зачерпнути звідти жменю мерехтливих вогників…

Зорі видавалися мені такими близькими, такими досяжними. Вони заворожували, гіпнотизували, вабили до себе з надзвичайною силою. Дивлячись на них, я забував про все земне і думками злітав угору, в безкрайні космічні простори. Я не розумів, як люди можуть жити під таким чарівним небом і не думати про зорі, що сяють у височині.

Але доводилося…

Доводилося жити, не думаючи про це, бо думати було боляче й тоскно. Думати — означало страждати, мучити себе марними сподіваннями і тішитися нездійсненними мріями. Думати — це гортати траґічні сторінки минулого, переживати за сумне сьогодення і з тугою дивитися в безрадісне майбутнє. Значно легше було жити бездумно. Просто жити — і не дивитися в небо. Не бачити зірок, якими ми колись володіли і якими так бездарно розпорядилися. А врешті-решт їх утратили. Утратили назавжди, безповоротно.

Зорі знову стали чужими, далекими, недосяжними. Вони відмовилися від нас, і ми скорилися їхньому вирокові. Не відразу, не без боротьби — але скорилися. І повернулись до земних справ, намагаючись не зводити до неба очей.

Колишня могутня людська цивілізація була скинута з п’єдесталу своєї величі й розпорошена по Ґалактиці. Серед ста мільярдів зірок, немов піщини в океані, загубилися кілька десятків світів, залишених у розпорядження людей. Світів, перетворених на величезні космічні резервації для вмирущого людства.

До таких резервацій належала й планета Магаварша. Із санскриту її назва перекладалася як „Велика Країна“, однак насправді вона була просто великою тюрмою. А я був один з її в’язнів…

Земля невблаганно наближалася. Внизу пропливли довгасті корпуси гідропонного комплексу, блиснула на сонці звивиста стрічка ріки і потяглися смуги свіжої ріллі. А попереду за курсом, біля самого небокраю, вже виднілися будівлі аеропорту.

Не чекаючи на попередження диспетчера, я випустив шасі. З технічного погляду це було безглуздя, однак правила є правила — їх належить виконувати. Чиновникам з департаменту безпеки польотів не втовкмачиш, що завантажений під зав’язку суборбітальний лайнер вагою двадцять тисяч тонн може лише стояти на своїх колесах. А ще — повільно пересуватися по літному полю. Але в жодному разі не сідати зі швидкістю п’ятсот кілометрів на годину. У тому неймовірному випадку, якщо одночасно відмовлять антиґрави лайнера та злітно-посадочної смуги, ніяке шасі не врятує від катастрофи. Занадто вже велика вертикальна складова імпульсу — швидкості, помноженої на масу.

— Контрольний центр — вісімсот тридцять другому, — почувся з динаміка жіночий голос. — Остання перевірка перед посадкою. Повідомте про стан бортових систем.

— Усі бортові системи функціонують нормально, — відзвітував я. — Розрахунковий час до торкання — п’ятдесят секунд. Підтвердьте остаточну готовність смуги.

— Готовність підтверджую. М’якої посадки, вісімсот тридцять другий.

— Дякую, Центре. Приземляємось.

Досягши межі літного поля, лайнер з відчутним поштовхом увійшов у зону негативної ґравітації і стрімко помчав над рівним бетонним покриттям посадкової смуги.

— Є торкання! Починаємо гальмування.

Запрацювали на повну потужність бортові антиґрави, відхиливши сумарний вектор сили тяжіння в протилежний напрямку руху бік. Тепер лайнер наче піднімався пологим схилом, щосекунди втрачаючи швидкість, а його кінетичну енерґію поглинало поле штучної ґравітації.

— Швидкість чотириста кілометрів на годину, — повідомила диспетчер. — Триста — двісті — сто п’ятдесят — сто — сімдесят — п’ятдесят… Останній кілометр пробігу.

Я почав зменшувати потужність антиґравів, а метрів через п’ятсот і зовсім вимкнув їх. Інерції вистачило рівно настільки, щоб із черепашачою швидкістю доповзти до кінця смуги і виїхати на рулівну доріжку.

Далі від мене вже нічого не залежало. Наземна служба аеропорту перехопила контроль над лайнером і скерувала його до вільного вантажного терміналу.

— Чудова посадка, вісімсот тридцять другий, — сказала наостанку диспетчер. — Працювати з вами одне задоволення.

— Взаємно, Центре, — відповів я. — Вісімсот тридцять другий зв’язок закінчив.

— Центр зв’язок закінчив. Приємного відпочинку, Стефане.

— До зустрічі, Мадрі.

Вимкнувши комунікатор, я відкинувся на спинку пілотського крісла і став розминати затерплі м’язи шиї. Мій напарник, Ахмад Раман, дістав сиґарету, квапливо розкурив її і глибоко затягнувся. Під час польоту він утримувався від паління, зате після посадки чадів мов паровоз.

— Знаєш, Стефане, — задумливо мовив він, — я тобі не заздрю. А часом мені тебе шкода.

Я здивовано глипнув на нього:

— А це чого?

Ахмад збентежився. Очевидячки, ці слова вирвалися в нього мимоволі.

— Ти чудовий пілот, друже, — неохоче відповів він. — Кращий з усіх, кого я знаю. Інші, з ким я літав, були просто гарні професіонали. А ти пілот від Бога. Ти не працюєш у небі — ти ним дихаєш, ти ним живеш. Воно для тебе рідніше й ближче за землю.

Ахмад замовк і задивився на тонку, тремтливу цівку сиґаретного диму. Йому явно не хотілося продовжувати цю розмову.

Тим часом лайнер уже доправили на стоянку і тепер зістиковували з терміналом. Час було рушати.

— Ну то й що? — запитав я, підводячись зі свого місця. — До чого ти ведеш?

— Та до того, що в нашому небі тобі затісно. Ти схожий на птаха, замкнутого у просторому вольєрі. Там начебто й літати можна, але однаково це неволя. Я ж бачу, як жадібно ти дивишся на зорі, коли ми летимо над стратосферою. Твої очі палають нестримним вогнем. Іноді я боюся, що ти утнеш якусь дурницю.

Я мовчки одягнув кітель, старанно уникаючи погляду напарника. Ахмадові слова стали для мене неприємним сюрпризом. Якщо його спостереження стануть відомі начальству, якщо воно тільки запідозрить, які думки сновигають у моїй голові, поки лайнер мчить над планетою по балістичній траєкторії, то мене негайно ж переведуть з суборбітальних маршрутів на якусь тихохідну посудину, що не піднімається вище тридцяти кілометрів над рівнем моря. Тоді я вже ніколи не побачу зірок у всьому їх різнобарв’ї, вже ніколи не відчую себе хоч трохи, бодай на саму дещицю, та все ж у космічному польоті…

Мабуть здогадавшись, про що я думаю, Ахмад додав:

— Не переживай, Стефане, я нікому цього не казав. І не збираюся.

— Дякую, — відповів я. — Ти теж можеш заспокоїтися: я не робитиму дурниць. Ти це хотів почути?

— І це також. Але насамперед хочу бути певним, що ти усвідомлюєш свої проблеми.

— Чудово усвідомлюю. — З цими словами я надягнув форменого кашкета. — Гаразд, ходімо. Рейс закінчився.

Аеропорт Нью-Калькутти був найбільший на Магаварші. Колись він називався космопортом, проте років дев’яносто тому його без зайвого галасу перейменували. Така ж доля спіткала і всі інші космопорти планети, з яких уже понад сторіччя не стартував жоден космічний корабель. Астровокзали перетворилися на аеровокзали, величезні анґари для міжзоряних суден поступово демонтували, і на згадку про часи людського панування над космосом залишилися тільки довгі злітно-посадочні смуги з потужними антиґравами, розрахованими на навантаження до п’ятисот кілотонн. Більшість цих смуг давно були виведені з експлуатації, а ті, що ще продовжували функціонувати, використовували ледве на п’ять відсотків їх робочої потужності, обслуговуючи польоти трансконтинентальних важковозів на зразок мого лайнера.