Чтение онлайн

– Так-так, звісно, запишіть номер мого мобільного, я чекатиму на ваш дзвінок, – промовив до офіціантки за барною стійкою високий чоловік у темних окулярах і продиктував номер, попросивши підписати його «Віктор».

Він подякував, зробив невловимий жест, і коротка паличка в його руці раптом набула необхідної довжини, щоб незряча людина могла простукувати нею дорогу перед собою і визначати маршрут.

Цю несподівану метаморфозу предмета помітила та сама жінка в мереживних рукавичках, що якраз увійшла до кав’ярні. Вони розминулися біля вхідних дверей. Відвідувачка відступила вбік, пропускаючи його на вулицю, проте незрячий чоловік встиг втягнути ніздрями дещо п’янкий, як для ранкового виходу на каву, аромат її парфумів.

– Доброго ранку! Ви знову до нас? – усміхнулася їй книжниця Аня. – Обирайте столик, зараз я принесу меню.

– Доброго, – стримано всміхнулася жінка і не рушила з місця, – власне, я хотіла розпитати про вашу акцію…

– А! Вас зацікавило?! – засяяла усмішкою дівчина. – І ким би ви хотіли бути – Читачем чи Книгою?

– Я?… – жінка зробила паузу, а потім видала, ніби пірнула в воду: – Власне я – письменниця. Доволі відома, хоч і друкуюся під псевдонімом, але в мене зараз певний творчий ступор… І я подумала… Може, саме ці ваші живі Книги розкажуть мені щось цікаве, так би мовити, стануть саме тим зерном, із якого…

– Ух ти! – одночасно вигукнули обидві офіціантки, які стояли поруч.

– Це ж треба! Жива письменниця! Клааас! – захоплено промовила книжниця Аня. – А ми ще вчора вас примітили! Ні, люди мистецтва таки направду відрізняються від інших!

– Та не те щоб… – знизала плечима відвідувачка і знову роззирнулася довкола.

– Ой, не кажіть! – замахала руками Аня. – Он, бачили, щойно вийшов чоловік? Він, хоч і дуже любить читати, але був військовим і втратив зір, ну, майже втратив, ледве бачить обриси фігур і світло. То так зрадів, дізнавшись про нашу акцію! А що? Ходитиме до нас, «читатиме»… Ось уже обрав собі Книгу, будемо з нею домовлятися. Ой, про що це я? А! То по ньому ж видно, що він звичайний! А по вас – що ви людина мистецтва!

– Дякую, – всміхнулася жінка на таку бурхливу й безпосередню реакцію.

– То треба занотувати ваші дані, а ви можете ознайомитися з каталогом Книг, хоч він іще й невеличкий. Як ваше ім’я?

Жінка на мить замислилася, а потім повільно промовила, ніби проспівала:

– Амалія.

– От! Я ж казала, Віро! – озирнулася до колеги Аня. – Навіть ім’я небуденне! Ось, заповніть, будь ласка, цю картку. А каву сьогодні будете?

– Буду, – всміхнулася потенційна Читачка, узяла анкету і знову рушила на найвищий ярус кав’ярні.

Цього дня жінка пила каву не «медикаментозно», а просто так, для задоволення. Крім того, хотіла витратити на цей процес частину довгого травневого дня, який знову потрібно було чимось наповнити.

Вона дослухалась, як шепотілися в нижньому ярусі офіціантки-книжниці, обговорюючи між собою зустріч зі справжньою письменницею. Амалія то роздивлялася свої рукавички, що знову лежали на столику, то блукала очима по стінах, ніби вживаючись у затишність кав’ярні, зупиняла погляд на колекції кавників, потім на картинках із видами Львова чи на книжкових поличках, інколи всміхалася… Але якби хтось уважний непомітно спостерігав за цією панною, то навряд чи класифікував би її усмішку як веселу. Можливо, як дещо мрійливу, розгублену, невпевнену усмішку на доглянутому обличчі гарної, але втомленої жінки, яка приховує свою проблему.

Невдовзі вона побачила, як книжниця Віра піднялася сходами на другий ярус, щоб подати меню новим клієнтам – літній парі іноземців, які сховалися в прохолоді цього старовинного товстостінного будинку від травневої спеки. З балкона свого третього ярусу Амалія почула, що дівчина говорить із ними доволі поганою англійською, але й відвідувачі відповідали не кращою, проте дуже приязно. Жінка знову поринула в спогади, які цього разу замерехтіли в уяві слайдами колишніх закордонних подорожей.

Вона здригнулася від раптового покашлювання й побачила поруч Віру, яка простягала їй кілька поштових листівок – рукописний каталог Книг, тобто людей, які зголосилися розповідати свої історії.

За хвилину Амалія вже передивлялася коротку інформацію на кожного.

Студент Політехнічного університету, родом із Карпат, був не проти за каву з тістечком розповідати про звичаї рідного краю й пригоди в горах, що трапилися з ним, із його знайомими чи з туристами-городянами.

Жінка подумала, що для вічно голодних іногородніх студентів акція кав’ярні – непоганий спосіб заробити каву з тістечком, хоча це й не вирішує проблеми харчування. Стримано всміхнулася і взялася за наступну листівку.

Пенсіонерка, учителька з багаторічним стажем, ладна була поділитися цілим «серіалом» зі шкільного життя. Причому Читачеві пропонувалися на вибір історії «про учнів», «про історію неординарної київської школи», «про вчительську долю» і т. п.

Амалія спочатку здивувалася, читаючи цю дещо кумедну, на її погляд, саморекламу, але потім зітхнула.

Пенсіонерка, певне, потребує більше спілкування, ніж пригощання, адже все життя була оточена людьми… Але чомусь ця пропозиція також не зачепила потенційну Читачку за живе.

Раптом її увагу знову привернули голоси із середнього ярусу кав’ярні – іноземні туристи говорили між собою французькою. Жінка напружилася і вся подалася до дерев’яних перил, біля яких стояв її столик. Вона кинула зацікавлений погляд на літню пару, вловлюючи уривки розмови. З почутого Амалія зрозуміла, що чоловік мав намір піти на якусь зустріч, а дружина не дуже хотіла його супроводжувати й пропонувала зачекати на нього в цій затишній кав’ярні.

– Et qu’est-ce que tu feras ici pendant toute cette heure?! [2]