Чтение онлайн

Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.

– Та чого в похорон? Та чого голосити?

– Я вам скажу, чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: «А як я за­ко­паю живу дитину?» - «То ти вперед убий, а потім за­ко­пай». Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: «Забирайси мені з цим ба­й­стрюком».

Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, ви­ки­нув свою дитину з подолка та почав докладно роз­гля­да­ти гусарську дитину.

Він говорить:

– Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний.

– Але як тато гадає душити цу дитину?

– А то штука таке мале душити? Задушить, та й похо­ва­ють.

– Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!

– Голосім, але самі дівчата! Хлопці, мовчіть, бо ви не го­ло­си­те.

Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається по­хоронним співом.

А баба Дмитриха кричить із-за воріт:

– Що ви? Подуріли, дівки, з своїм голосінєм? Гріх голо­си­ти, як нема вмерлого.

– Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мають заду­ши­ти, тому не гріх голосити.

Баба хреститься, діти дальше голосять.

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:

– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі.

Максим спер коні.

– Старі кості, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми біга­ти ні до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данці по­даютьси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.

То він потряс сивою головою попід чорні кінські гриви та кричить дальше:

– Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютьси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок - було ліпше дбати... Ану, звіздочолий, поки нам бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.

І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздрапували її, аби зернові вчинити м'яке ложе.

– Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені об­гриз, знак на знакові, скусав а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, що ледви на ногах стою. Я тобі до­світа сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік; він чорними очима за мнов водить; він мене жєлує, він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серця не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вірвав і пустив під ноги в гній. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.

То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.

– Гей, коні, ідім, ідім...

А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Ма­ксимові ноги чули під собою м'якість, тут м'якість, яка ду­же рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'я­кі­сть, і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: «Колисочку я вам постелив м'якеньку, ро­с­ті­ть до неба».

Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав ко­ні.

– Та якого дідька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождім за­мку, кривуле?

То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.

– Скло залізло, матері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.

Криваючи, він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.

– Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить по­лудне; старий не має чим ходити...

Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і за­в'я­зав мотузком від міха.

– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.

Напився горівки, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:

– Це хліб? Ним лиш коня жидівського чесати, бо на добрім коні шкіру зідре. Приходя до мене роєм ті підкьопані [4] : «Ді­ду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, зап­и­ші­ть нам поля». Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда.

Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю.

– Зуби здрігаються від цего макуха; пиймо, Максимку, го­рі­вки, вона гладко йде...

– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси спі­вати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені ду­рну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайси!

І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.

– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...