Чтение онлайн

— Чому? — вимогливо запитав принц Маекар, нахиляючись до сина. — Чи ти боїшся стати проти цього заплотного лицаря сам і дозволити богам розсудити правдивість твоїх звинувачень?

— Боюся? — перепитав Аеріон. — Такого, як оцей? Не кажіть дурниць, пане батьку. Я піклуюся про свого любого брата. Даерон також потерпів образу від цього пана Дункана і має першим пролити його кров. Суд Седмиці дозволить нам обом стати до бою проти нього.

— Ой, не роби мені ласки, братику, — пробурмотів Даерон Таргарієн. Старший син принца Маекара виглядав ще гірше, аніж у заїзді. Зараз він протверезів, його червоно-чорний камізелок не був заляпаний вином, та очі принц мав налиті кров’ю, а лоба йому вкривав хворобливий піт. — З мене досить буде потюгукати, поки ти вбиватимеш того нахабу.

— Ти занадто добрий до мене, любий брате, — відповів принц Аеріон, сумирний та усміхнений, — але ж я не смію позбавляти тебе нагоди вчинити правосуд, хоч би й ціною твого життя. Тому й наполягаю на суді Седмиці.

Дунк розгубився.

— Ваша милість, вельможні панове, — звернувся він до суддівського столу. — Я не розумію. Про який ще суд Седмиці йдеться?

Принц Баелор стурбовано посовався у кріслі.

— Є такий різновид божого суду двобоєм. Це стародавній звичай, про який зараз рідко згадують. Він прийшов через вузьке море з андалами та їхніми сімома богами. У будь-якому божому суді звинувачуваний та обвинник просять богів вирішити справу між ними. Але андали вірили, що якщо з кожного боку б’ється по сім поборників, то боги, вшановані такою честю, неодмінно зглянуться на праву сторону і винесуть справедливий вирок.

— Або ж андали просто полюбляли мечами махати, — додав князь Лео Тирел з глузливою усмішкою на вустах. — Хоч би там як, пан Аеріон у своєму праві. Тож має відбутися суд Седмиці.

— Мені доведеться битися самому проти сімох вояків? — тоскно запитав Дунк.

— Доведеться, та не самому, пане лицарю, — дещо роздратовано відповів принц Маекар. — Не клейте дурня, суд на це не зглянеться. Має відбутися бій сімох проти сімох. Тому ви повинні знайти ще шістьох лицарів, які б стали до бою разом з вами.

«Шістьох лицарів», подумки повторив Дунк. Пхе, а чому б не шість тисяч? Що так, що сяк — одна біда. Він не мав ані рідних, ані двоюрідних братів, жодного старого бойового товариша, з яким би міг стати біч-о-біч до бою. З якого дива шестеро незнайомих вояків ризикуватимуть життям заради заплотного лицаря супроти двох принців крові?

— Ваші милості, вельможні панове, — запитав він, — але що як ніхто не захоче битися на моєму боці?

Маекар Таргарієн подивився на нього холодними очима.

— Якщо за вами правда, то знайдуться й добрі воїни, які за неї битимуться. Якщо ж не знайдете жодного поборника, значить, ви, пане лицарю, винні. Хіба не ясно?

Дунк ще ніколи не почувався так самотньо, як тоді, коли за його спиною з брязкотом зачинилася брамна решітка замку Ясенбрід. Падав тихий дощик, легший за росу, і все ж від його дотику Дунк затремтів. Через річку навколо небагатьох шатрів, де ще горіли вогні, світилися кольорові німби. Мабуть, пройшло вже з пів-ночі. Ще кілька годин, і настане ранок, а з ним разом прийде смерть.

Йому віддали назад меча і гроші, але тугу не розвіяли. Долаючи брід, Дунк розмірковував, чи не бажають потай судді, щоб він сів у сідло та втік. Може, й спромігся би утекти, якби забажав, але то був би вірний кінець його лицарству. Він став би утікачем-розбійником і жив би поза законом до того дня, поки якийсь пан не зловить його і не зітне голову. «Краще померти лицарем, аніж отак жити», майнула вперта думка. Мокрий до колін, він саме проминав порожнє бойовище. У більшості шатрів було темно, хазяї давно й міцно спали, та подекуди ще горіли свічки. Зсередини одного намету долітали тихі стогони і скрики любовної втіхи. Дунк знову запитав себе, чи не помре він, так і не звідавши дівчини.

Тоді він почув пирхання коня і якимсь дивом відразу впізнав Грома. Дунк обернувся і побіг у той бік. Осьде він, Грім — стоїть прив’язаний поруч із Каштаном біля круглого шатра, у якому миготить блякле золотисте світло. Прапор на опорній тичці шатра змокрів та висів ганчіркою, але Дунк все ж розібрав темні обриси яблука Фосовеїв. І вони здалися йому обрисами самої надії.

— Божий суд бойовиськом, — похмуро вимовив Раймун. — Ласка божа, Дункане, та це ж означає бойові списи, сокири, телепні… а мечі будуть гострі, чи ви розумієте?

— Раймун Неохочий від ляку белькоче, — піддражнив його брат у перших, пан Стефон. Яблучко з золота і гранатів скріплювало його делію жовтого штофу. — Та не полохайся, братику, це ж лицарський бій, а хто не лицар, тому нема чого за свою шкуру труситися. Ви, пане Дункане, матимете на своєму боці іншого Фосовея — того, який вже дозрів. Я бачив, що Аеріон зробив з тими лялькарями. Я стану за вас до бою.

— Я теж хочу, — сердито докинув Раймун. — Для цього досить…

Але брат різко обірвав його.

— Хто ще готовий захищати вашу справу, пане Дункане?

Дунк безнадійно розвів руками.

— Я більше нікого не знаю. Хіба що пана Манфреда Дондаріона. Та він навіть не бажав ручитися, що я є лицарем. А тим паче не забажає ризикувати за мене життям.

Пан Стефон задумався трохи стурбовано.

— Тож ми потребуємо ще п’ятьох добрих вояків. На щастя, друзів я маю набагато більше. Лео Довгий Шпичак, Шторм-Реготун, пан Карон, обидва Ланістери. Пан Ото Бракен… овва, і пан Чорноліс також, хоча світ ще не бачив, щоб Чорноліси з Бракенами билися в бугурті на одному боці. Гаразд, піду побалакаю з деким із них.

— Вони не зрадіють, коли ти їх побудиш, — зазначив молодший брат-зброєносець.

— От і чудово, — вирік пан Стефон. — Розгніваються, то лютіше битимуться. Покладіться на мене, пане Дункане. А ти, брате, якщо я не повернуся до світанку, принесеш мого обладунка, засідлаєш Гніва і вдягнеш йому ладри для бою. Зустрінемося на полі, на іншому кінці від поборників.

Тоді він засміявся.

— Гадаю, цей день усі запам’ятають надовго.

Виходячи з шатра геть, він мало не променився щастям. Та Раймунові було не до радощів.