Ярославна
Шрифт:
«От бісів студент! — позаздрив я. — Дивись-но, як вичитує!»
А що сталося з Ярославною! Вона притисла білі руки до грудей, сині очі блиснули щасливою сльозою, а сама осміхалася до Івана так, як осміхаються тільки до близької, рідної людини, яку раптово зустрів у далекому, чужому краю.
Іван замовк і теж зорив на дівчину, як на чудо, несподіване, казкове…
Я опам’ятався першим — заздрість і ревнощі вразили моє серце, бо я не вмів читати вірші і не мав такого чарівного баса. Крім того, я призначений старшим у групі і відповідаю за все, а ще невідомо, що це за люди, за кого вони! Я із зусиллям одвів погляд і суворо наказав:
— Червоноармійцю Золотарьов! Припинити розмови! Ми прийшли сюди не віршиками тішитись. Станьте на варту з бійцем Галієвим!
Хлопці, оглядаючись, не дуже охоче вийшли. Я обернувся до старого, котрий трохи лукаво стежив за нами, віддав честь і стримано сказав:
— Слухаю.
Лікар ураз посерйознішав і пильно подивився на мене, немов би хотів вирішити для себе щось важливе.
— Сідайте, прошу!
Голос у нього був по-старечому хрипкий.
Я сів у крісло, згоряючи від цікавості: хто ця дівчина? Лікарева донька? То чому вона говорить такою чудною мовою? Наче й по-нашому — і не все зрозуміло.
— Дозвольте відрекомендуватися: професор Лавров, Петро Семенович. Медицина. Біологія. Хімія. А втім, це неважливо… Я на вас так чекав. Боявся, не діждусь. Серце відмовляє… Отож не будемо гаяти часу. Мені треба все розповісти, все передати вам, мій юний друже.
— Я вірю в молоду Росію. Читав Ульянова-Леніна. Знав особисто старшого Ульянова. Вчився з ним на одному факультеті. Талановитий учений міг би бути, славою російської науки. Убили, сатрапи… Тоді я, на жаль, ще не розумів, як це можна поєднати науку й політику. Збагнув значно пізніше. Ну і… «поєднав». Мені заборонили викладати, робити експерименти — хотіли викинути з науки. Начебто це в силі жандармів — перекреслити все знайдене, все здобуте…
Професор гірко посміхнувся.
— Я оселився тут, продовжував свою працю і… мав деякі успіхи.
Він замовк, глянув мимо мене, і гордовита радість засяяла в його злинялих очах. Я озирнувся — вчений дивився на Ярославну.
Дівчина стояла біля вікна, мружилась від сонця і ніжно осміхалася. Кому це вона? Іван стовбичить під вікном! Ось я йому…
Так похвалявся я подумки, а сам знову мов скам’янів під чарами дивної вроди. На таку красу можна дивитись і день, і два, і рік, і вічність…
Тихий голос вченого змусив мене обернутися до нього.
— Ярославна не звичайна людина… Вона заснула, тобто її усипили сотні років тому. А ми розбудили, оживили…
Я вражено ойкнув, озирнувся на дівчину — живу, красиву — і недовірливо блимнув на професора. Чи не морочить він мені голову? Чи не хоче він приспати мою революційну пильність казочками? Поки я тут розвісив вуха, там…
Старий лікар зробив знак Степанівні. Та обняла за плечі Ярославну, і вони зникли у другій кімнаті.
Професор Лавров глянув на мене і, певно відчувши мою недовіру, строго сказав:
— Я на порозі смерті, юначе. Та свою справу я зробив. Усе життя працюю над таємницею клітини живого організму. Тисячі й тисячі дослідів. Оновлення клітини. Приживлення. Відновлення мертвої. За це мені, між іншим, «святі отці» оголосили анафему, — вчений іронічно посміхнувся.
— З’явилася дерзновенна думка, — продовжував він, — а чи не можна оживити клітини тіла давно померлої людини? І ось майже перед війною за великі гроші я відкупив у монахів Києво-Печерської лаври знайдену там старовинну, майже зовсім неушкоджену труну, в якій, на мій здогад, повинна була добре зберегтися мумія.
З великою пересторогою (щоб про це не дізналися церковники!) труну привезли сюди. Ми з покійним Василем Івановичем…. Василь Іванович Шило, мій учень, дуже здібний юнак. Восени помер від сухот… Звичайна доля чесного інтелігента старої Росії — в’язниця або сухоти…
Професор скорботно помовчав, потім продовжив:
— Ми з Василем Івановичем, надзвичайно хвилюючись, довго розглядали труну. Вона дуже стара, їй вісімсот-дев’ятсот років. Що в ній? Нарешті відважилися зняти кришку і знайшли всередині меншу труну, вічко якої було запнуте прозорою тканиною, просоченою маслами. З часом тканина задубіла і стала твердою, як скло. Ми схилилися над труною — чи збереглася мумія? І сторопіли. Там була не зсохла мумія, ні… Крізь тканину добре видно було свіже, гарне личко молоденької дівчини. Здавалося, вона тільки-но заснула. Спокійний вираз, вуста злегка розтулені. На шиї тьмяно виблискувало золотом і сріблом старовинної роботи намисто. Тіло тихесенько погойдувалося, немов хтось невидимий заколисував красуню.
Василь Іванович здивовано вигукнув:
— Дивіться, Петре Семеновичу, тіло дівчини покоїться в густій рідині. Ось чому воно погойдується!
Справді, труна була заповнена якоюсь рідиною. Що це значить? Ще ніколи не доводилося мені не тільки бачити, але й чути про такий спосіб муміфікації.
Довгі місяці силкувалися ми відгадати загадку, днювали й ночували біля сплячої красуні, не сміючи порушити її віковічний сон. І нарешті — здогад, простий і неймовірний: анабіоз! Ну звичайно, анабіоз! Максимальне тимчасове припинення життєвої діяльності організму з тим, щоб потім відновити її. І вірили й не вірили: анабіоз? Кілька сотень років тому? А чому б пі? Хіба нам усе відомо про знання древніх? Ще не один раз, юначе, ми будемо дивуватися й сушити собі голови над таємницями, які залишила нам предківщина. Ось так і тут: Якийсь геніальний пращур знайшов спосіб анабіозу і надіслав нам через віки звістку про це у вигляді прекрасної жінки…
Майже два роки працювали ми над хімічним складом рідини. Усипляли тварин. Оживляли. Сотні й сотні спроб, поки зважилися приступити до головного…
І як бачите — ми повернули Ярославну до життя.
— Товаришу, — тихо, але урочисто сказав професор, — усі наукові записи про наші спроби, всі висновки знайдете у цих шухлядах столу. Я віддаю їх молодій Росії. Ярославну хотів сам до академії, показати вченим… Тепер доручаю вам…
Петро Семенович стомлено замовк, а я страшенно розхвилювався. Лице моє палало. Що там до академії! Леніну треба! Самому Іллічу все розкажемо, все покажемо! А сюди треба негайно охорону. Лікарів. Найкращих. Вилікувати професора за всяку ціну! Подумати тільки — дівчина жила хтозна-коли — і ось тепер…
— На жаль, — сказав учений, — лишилося таємницею, чому той невідомий геній обрав для своєї спроби цю ніжну дівчинку? Чи йому так наказали? Кому вона заважала там, у тому житті? Сама Ярославна про це нічого не знає, твердить тільки — наскільки я розумію її древньоруську мову, — що вчора лягла спати вдома, у Києві, а прокинулася тут, у невідомій країні, серед чужих людей. Спершу плакала, потім звикла, полюбила нас… Якого Ярослава це дочка? Чи Ярослава Мудрого, чи якогось іншого? А що вона знатного роду — немає сумніву. Коштовності бачили на ній? А одяг — то вже ми замовили їй за старовинними малюнками. Можливо, вчені…