Чтение онлайн

Тої ж зими зібрав [Ярополк] воїв київських, а Юрій – переяславців. І стояли вони вісім днів коло Києва, і замирився Ярополк із Всеволодом [Ольговичем]. І дали [Мономаховичі] Переяславль Андрієві, брату своєму, а [город] Володимир – Ізяславу Мстиславичу».

Рік 1151-й – свої б’ються із своїми.

«Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. Бог же, і свята Богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім – Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили».

Рік 1160-й.

Князь Юрій Ярославич із Турова ходив воювати Путивль…

Князь Рогволод (Борисович) ходив на Ростислава Глібовича до Мінська.

Князь Ізяслав Давидович з половцями напав на Чернігів та на інші руські міста…

«Тої ж зими пішов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши її…»

І так чи не на кожній сторінці літописів, з року в рік, з віку в вік свої ходили «пустошити» своїх – яка держава таке витримає?

І краю цим братовбивчим походам, кривавим міжусобицям не було.

І спину теж не було.

І міцної централізованої влади теж не було, адже Русь вже успішно перетворилася на удільні князівства, – колись могутня і сильна Русь!

Володимир II Мономах та син його Мстислав І (1125–1132 рр.) були останніми володарями Києва, які контролювали більшу частину давньоруської держави. А вже потім Київська держава розпалася на Київську, Галицьку, Волинську, Чернігово-Сіверську, Муромо-Рязанську, Турово-Пінську, Ростово-Суздальську (Володимиро-Суздальську), Новгородську, Псковську та Переяславську землі, на чолі яких опинилися удільні князі з роду Рюриковичів.

Ці князівства в свою чергу почали ділитися на ще менші. Наприклад, Волинське (Володимирське) поділилося на Луцьке, Дорогобузьке, Пересопницьке, Белзьке, Червенське, Холмське і Берестейське. А Галицьке – на Львівське, Звенигородське, Перемишльське, Теребовлянське.

Новгород-Сіверське, загалом не таке вже й велике князівство – навіть у порівнянні з Чернігівським, – теж з часом розпадеться на кілька ще дрібніших, бо на Русі тоді, як пізніше гірко казатимуть про Україну: на трьох козаків у неї неодмінно виявлялося чотири гетьмани. І вони, як князі Русь, перетворили Україну на руїну.

І так ділилися на все менші й менші чи не всі князівства Київської Русі, яка отримала стільки ворогуючих між собою князів та князьків, що з ними пізніше легко впораються татаро-монголи.

Слов’янія наша, дочка її Київська Русь, вже тисячу літ як належить історії. Відшуміло все, відклекотіло…

І добре та славне, і ганебне, криваво-тяжке та безславне, те, що й сьогодні, через тисячу літ, викликає гіркоту і біль душі.

Його – минулих пертурбацій, – вже не виправити, не змінити на краще, але й не забути – всі бо ми родом із Слов’янії, з Київської Русі, яка була, є і буде нашою прабатьківщиною, вітчизною, нашою предківщиною, ріднокраєм, родовиною, звідки наше коріння, наші пісні, наша мова і дух наш…

Тож ще і ще повертаймося до тих тяжких та гірких подій, коли ми самі себе вбивали, повертаймося з тим, щоб, оплакавши їх, ніколи їх не забути і ніколи їх більше не повторити. І хай їм минуло вже тисяча літ, але й сьогодні, як згадуєш їх, серце кров’ю обливається…

«Тривожно почалося XIII століття на Русі. (А втім, і ранішні століття теж не були безтурботними! – В.Ч.) У який край світу не глянь – всюди ходили грозові хмари, швидкими блискавками свіркали ворожі набіги. На півночі і на заході кордони руських земель тріщали під натиском хрестоносних орденів. На півдні гартовані шаблі половців легко діставали до сердець руських князівств, що їх роздирали внутрішні усобиці. А в далеких азійських степах визрівала жахлива сила, боротися з якою доведеться цілі століття.

Русь вже не була єдиною, як у старі билинні часи, роздроблювалася на окремі землі-князівства. Кожне з них жило саме по собі, кожний правитель шукав свої дрібні вигоди, часто не гребуючи заради них віроломством, зрадою і нападами на землі сусідів. Київ – прадавня столиця Русі – втратив оспівану в сказаннях могутність, став причиною роздорів. Не раз князі-суперники, воюючи один з одним, розоряли його».

«…Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 році проти Мстислава (великий київський князь – В.Ч.) виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі (як на ту Русь ходили половці із своїми семиголовими зміями – В.Ч.) всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися «половецкие князи с половцы и Угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Києву». Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь градь, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицу и не бысть помилование никому же… и взяша именья множество, и церкви обнажища иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вперше за багатовікову історію «мати городів руських» зазнала такого сильного розгрому од руських князів», – академік Петро Толочко.

Чим не татарщина, як називають період поневолення Київської Русі татарами, а пізніше – період татарських нападів на Україну…

«Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то… ховаються по байраках і котловинах», – О. Стороженко.

А від своїх, гірших за татарву, де сховаєшся, у якім байраці?

Але ж це треба дожитися було до того, що свої князі були гіршими за чужинських загарбників! (Добре, що хоч із чотириногими хижаками навчилися боротися радикальними методами – коли їх з’являється багато, просто влаштовують санкціонований відстріл).

«У другій половині XII ст., виснажений безперервними міжусобицями, Київ вже перестав бути центром загальноруської політичної влади. Але його духовна влада над усіма руськими землями, як і раніше, була незвичайною. Великий град залишався зосередженням народного духу, прадавнім символом єдності.

Не раз збиралися князі на примирення, говорили один одному солодкі словеса, бенкетували дні і ночі, браталися, пускали чашу міцного вина по колу. Але тільки роз’їжджалися по своїх вотчинах, як все починалося знову: йшла в хід зброя, і дружини вирушали в походи заради збагачення своїх феодальних владик. Найдальновидніші патріоти Русі виступали за встановлення миру і єднання сил».

Про це й гіркі рядки «Слова»: