Я, мій чорт і...
Шрифт:
Чорт улаштувався в кріслі перед комп'ютером і швидко став читати, мало не щосекунди натискаючи клавішу "PageDown". З такими темпами він закінчив його, коли я допивав третю чашку кави і допалював шосту сигарету поспіль.
— Ну як? — з хвилюванням запитав я.
— Буває й гірше, — втішив мене чорт. — І нічого, друкують.
— Я не про те, — шаріючись, мовив я. — Вона... Така, як вона, існує?
— Ще б пак! Звісно, існує. Я вже казав тобі, що...
— То розшукай її. І якнайшвидше.
Чорт загадково всміхнувся, підморгнув мені — і тієї ж миті настирливо задзеленчав дзвінок у двері моєї квартири.
Я невдоволено поморщився:
— Кого це там чорт приніс?! У такий відповідальний момент. — І, зітхнувши, пішов відчиняти.
Я не помилився — гостя справді чорт приніс. Мій чорт. І не гостя, а гостю. Я її зразу впізнав. Не міг не впізнати...
* * *
Отак ми й живемо — я, мій чорт і Вона — дівчина моєї мрії, моя єдина дружина. Я щасливий з Нею, а Вона — зі мною. Вона твердить, що не була щаслива, поки не зустріла мене, і я охоче вірю Їй, бо й сам не був щасливий без Неї. Зате зераз нашому щастю немає меж.
Мій чорт теж щасливий. Ми не надто докучаємо йому своїми бажаннями (часом він навіть дорікає нам, що ми нехтуємо його товариством), і Альфред фон Бурбурмуло, диявол-слуга доктора чорної та білої маґії, звитяжця нечистої сили, фактично став сам собі господарем, вільним митцем у царині чаклунства. Чого тільки він не виробляє — і все собі на втіху, для душі, яка в нього, безумовно, є, і дуже добра, хох сам він це заперечує. Зрідка й ми приєднуємося до його розваг, побешкетуємо трохи, розвіємося, одно слово, не нудьгуємо.
Наприклад, наступної весни збираємося завітати в Москву — і не просто так, а по-булгаківськи. Одного травневого вочора на Патріарших відбудеться дуже цікава історія! Щоправда, Берліоза, Бездомного, Ліходєєва та інших у Москві немає, та Альфред запевняє, що це невелика біда. Подібні до них завжди знайдуться — треба лише пошукати.
КІНЕЦЬ
Серпень 1991 р.