Чтение онлайн

Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.

— Вони тут, — сказав я.

Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.

— Ви певні, що можете це зробити? — запитав я.

Він кивнув, слабко мені всміхнувся.

— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.

— Що тут відбувається?

Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.

— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?

Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.

— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?

— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.

— Його зять, — відповів я.

— Я ніколи не бачила вас раніше, — сказала вона. — Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?

— Я щойно приїхав до міста, — пояснив я. — І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.

— Ви повинні покинути наш заклад, — сказала вона. — А ви лягайте в постіль, містере Слоун. — Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. — Побійтеся Бога, — сказала вона, — що ви зробили?

— Я вирішив вас покинути, — мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.

Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.

— Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, — сказала медсестра. — Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?

— Робіть те, що повинні робити, — сказав він їй.

— Насамперед я повинна викликати службу охорони, — промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.

— Я знаю, що прошу у вас забагато, — сказав я. — Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.

Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.

Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою — за мою руку вище ліктя.

— Сер, — сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, — ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.

— Він хоче її покинути, — сказав я.

— У такому стані він не здатний мислити ясно, — сказала вона. — А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.

Я скинув її руку.

— Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.

— Ви так вважаєте?

— Він так вважає. — Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. — Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.

— Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, — заперечила вона. — Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.

— На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.

— Я готовий, — сказав Клейтон.

Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.

Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.

— Ви не можете піти звідси, містере Слоун. Вас міг би відпустити лише ваш лікар, доктор Вестрі, і можу вас запевнити, він ніколи не дозволить, щоб це сталося. Я негайно зателефоную йому.

Я поставив крісло так, щоб Клейтон міг опуститися в нього. Я обкрутив крісло на коліщатах і покотив його до ліфта.

Сестра побігла назад до свого пункту, схопила телефон і крикнула у слухавку:

— Охорона! Я ж просила вас піднятися сюди негайно!

Двері ліфта розчинилися, і я заштовхав Клейтона всередину, натиснув на кнопку першого поверху й дивився, як сестра спопеляє нас поглядом, поки двері не зачинилися.

— Коли двері відчиняться, — спокійно сказав я Клейтонові, — я покочу вас звідси, аж курітиме за мною!

Він не сказав нічого й лише міцніше вхопився пальцями за підлокітники крісла. Я пошкодував, що воно не має ременя безпеки.

Двері розчинилися, і я побачив попереду близько півсотні футів коридору, які відокремлювали нас від дверей кімнати невідкладної допомоги та паркувального майданчика, який був відразу за нею.

— Тримайтеся, — прошепотів я і помчав.

Крісло не було розраховане на велику швидкість, але я штовхав його так енергійно, що передні коліщата задеренчали. Я боявся, щоб крісло несподівано не вильнуло праворуч або ліворуч, і Клейтон не випав із нього й не розчерепив собі голову, перш ніж я доставлю його до Вінсового «Додж Рема». Тож я переніс частину своєї ваги на ручки й нахилив крісло назад, щоб воно котилося переважно на задніх коліщатах.

Клейтон утримався й не випав.

Літнє подружжя, яке раніше сиділо в кімнаті чекання, тепер човгало ногами, перетинаючи коридор. Я закричав:

— Геть з дороги!

Жінка обернула голову назад і встигла витягти чоловіка майже з-під коліс моєї каталки саме в ту мить, коли ми промчали мимо.

Сенсори на розсувних дверях пункту невідкладної допомоги не змогли зреагувати достатньо швидко, й мені довелося натиснути на гальма, щоб не проломитися із Клейтоном крізь скло. Я пригальмував так швидко, як тільки міг, щоб при цьому він не нахилився різко вперед і не випав із крісла, і саме в цю мить якийсь чоловік, що, певно, належав до охоронної служби, наздогнав мене й закричав: