Чтение онлайн

Синтія залишилася незворушною.

— І я почула жіночий голос, який мені сказав: «Передайте, будь ласка, послання моїй дочці».

— Справді? І та жінка сказала, хто вона така?

— Вона сказала, її звуть Патрисія.

Синтія закліпала очима.

— І що вона ще сказала?

— Вона сказала, що просить мене знайти її дочку Синтію.

— А навіщо?

— Я не зовсім зрозуміла навіщо. Думаю, вона хотіла, щоб я з нею зустрілася і від неї довідалася більше. Ось чому я попросила вас, — усміхнулася вона до Синтії, — принести якісь пам’ятні речі, щоб я могла взяти їх у руки й, можливо, зрозуміти краще, що тоді сталося.

Пола нахилилася до Синтії:

— Ви принесли якісь речі, чи не так?

— Так, — сказала Синтія. — Ось одна з тих коробок із-під черевиків, які я вам показувала раніше. Тут складено фотографії, вирізки зі старих газет і багато всіляких інших дрібничок. Я можу показати вам, що тут усередині й…

— Hi, — сказала Кейша. — У цьому немає потреби. Якщо ви дасте мені всю коробку…

Синтія віддала їй коробку, і Кейша поставила її собі на коліна. Вона поклала долоні на обидві стінки коробки й заплющила очі.

— Я відчуваю, що звідси надходить дуже багато енергії, — сказала вона.

«Цікаво, чи ти заткнешся бодай на мить?» — подумав я.

— Я відчуваю… смуток. Багато смутку.

— А що ви ще відчуваєте? — запитала Пола.

Кейша зсунула брови.

— Я відчуваю… що ви незабаром одержите знак.

— Знак? — перепитала Синтія. — Який знак?

— Знак… який допоможе відповісти на ваші запитання. Я не певна, що можу сказати вам більше.

— Чому? — запитала Синтія.

— Чому? — запитала Пола.

Кейша розплющила очі.

— Мені… мені треба, щоб ви прибрали камери на якусь мить.

— Хлопці, — сказала Пола, — ви можете урвати зйомку на секунду?

— Окей, — мовив один із чоловіків, що працювали з камерами.

— У чому ваша проблема, Кейшо? — запитала Пола.

— Про що ви? — стривожено запитала Синтія. — Про що ви не хочете сказати перед камерами? Щось про мою матір? Про те, що вона хотіла через вас переказати мені?

— Приблизно, — сказала Кейша. — Але спочатку я хотіла точно з’ясувати, перш ніж ми підемо далі, скільки мені за це заплатять.

От ми й дійшли до суті.

— Даруйте, Кейшо, — сказала Пола. — Здається, ми з вами домовилися, що ми оплачуємо всі ваші видатки, поселяємо вас на ніч у готелі, якщо в цьому буде потреба, я знаю, вам довелося приїхати сюди з Гартфорда, проте не оплачуємо ваших послуг у будь-якому професійному розумінні.

— Я це розумію дещо інакше, — сказала Кейша, і тепер у її голосі прозвучали нотки роздратування. — Я маю сказати цій пані щось дуже важливе, і, якщо ви хочете це почути, ви повинні фінансово компенсувати мої зусилля.

— Чому б вам не сказати те, що ви маєте їй сказати, і ми продовжимо наші переговори? — запропонувала Пола.

Я виступив наперед і перехопив погляд Синтії.

— Годі, — сказав я і зробив такий жест головою, який у всіх народів світу означає «ходімо звідси».

Синтія слухняно кивнула, відстебнула мікрофон від своєї блузки й підвелася на ноги.

— Ви куди? — запитала Пола.

— Ми йдемо звідси, — сказав я.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнула Кейша, сама не своя від люті. — Куди ви йдете? Пані, якщо це шоу не заплатить мені за те, що ви хочете почути від мене, то, може, ви заплатите?

Синтія сказала:

— Я більше не дозволю робити з себе ідіотку.

— Тисячу доларів, — сказала Кейша. — Я скажу те, що ваша мати просила переказати вам, за тисячу доларів.

Синтія обминала кушетку. Я подав їй руку.

— Ну, гаразд, сімсот, — поступилася Кейша, коли ми рушили шукати зелену кімнату.

— Ну, ви й добра штучка, — сказала Пола Кейші. — Ви мали нагоду виступити на телебаченні, здобути грандіозну й безкоштовну рекламу, а ви все зриваєте за кількасот баксів.

Кейша обдарувала Полу лютим поглядом, подивилася на її волосся.

— Ти навіть не вмієш фарбуватися, сучко.

— Ти мав рацію, — сказала Синтія, коли ми їхали додому.

Я схвально кивнув:

— Ото була картина, коли ти отак просто встала й пішла. Побачила б пику цієї так званої ясновидиці, коли ти відстебнула свій мікрофон. Вона дивилась на тебе так, ніби її талони на харчування підвелися й ідуть від неї.

Я побачив усмішку Синтії у світлі зустрічних фар. Ґрейс, засипавши нас запитаннями, на жодне з яких не одержала відповіді, тепер спала, згорнувшись у калачик на задньому сидінні.

— Даремно згаяли вечір, — сказала Синтія.

— Ні, — заперечив я. — Те, що ти мені казала, було слушним, і я прошу пробачення, що змусив тебе пережити тяжкі хвилини через це. Якщо існує бодай один із мільйона шансів, ми повинні його перевірити. Тож ми його й перевірили. І тепер можемо відкинути його й іти далі.

Ми повернули на під’їздну алею. Я відчинив задні дверці, відстебнув Ґрейс і поніс її в дім, увійшовши слідом за Синтією до вітальні. Вона йшла поперед мене й увімкнула світло на кухні, коли я попрямував до сходів, щоб віднести Ґрейс до її ліжка.

— Тері, — покликала Синтія.

Зазвичай я мав би їй відповісти: «Я буду через секунду» й спочатку віднести Ґрейс нагору, але було щось у голосі моєї дружини таке, що примусило мене увійти до кухні негайно.

І я туди увійшов.

Посеред кухонного столу лежав чорний чоловічий капелюх. Старий, зношений, вилинялий фетровий капелюх.

Вона спробувала нахилитися до нього так близько, як тільки могла, і прошепотіла: