Чтение онлайн

Клейтон дивився у вікно, і я не бачив його обличчя.

— То була ще одна з ваших помилок, на зразок списку закупівель і телефонного рахунку, — сказав я. — Ви вирізали ту довшу статтю про вудіння риби, але в куточку залишилося те повідомлення про наїзд і смерть на дорозі. Вам було неважко просто відрізати його, але ви цього не зробили, і я не можу зрозуміти чому.

Ми наближалися до кордону між штатами Нью-Йорк і Массачусетс, прямуючи на схід і чекаючи сонця, яке мало ось-ось викотитися з-за обрію.

— Ви знали її? — запитав я. — Вона була ще однією жінкою, з якою ви познайомилися під час одного зі своїх відряджень?

— Не кажіть дурниць, — промовив Клейтон.

— Може, родичка? З боку Ініди? Коли я назвав це ім’я Синтії, воно нічого не означало для неї.

— Не було причин для того, щоб воно могло щось означати для неї, — спокійно промовив Клейтон.

— Може, то були ви? — запитав я. — Це ви вбили її, потім ударили своєю машиною, затягли труп у придорожній рівчак і там покинули?

— Ні, — сказав він.

— Бо якщо справді було саме так, то для вас настав час підбити підсумки. Ви багато в чому зізналися цієї ночі. Ви жили подвійним життям. Допомагали приховати вбивство вашої дружини й сина. Оберігали жінку, яка, за вашою власною розповіддю, здатна на будь-який злочин і завжди готова його вчинити. Але ви не хочете пояснити мені причини вашого інтересу до смерті жінки на ім’я Коні Ґормлі, й не хочете розповісти мені, як ви передавали гроші для Тес Берман, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії.

Клейтон не сказав нічого.

— Ці події якось стосуються одна одної? — запитав я. — Вони якось пов’язані між собою? Але ви не могли використати цю жінку як кур’єра, що передавав би гроші. Вона загинула за кілька років до того, як ви почали їх передавати.

Клейтон випив трохи води, поставив пляшку назад у тримач для чашки між сидіннями, провів долонями по своїх ногах вище колін.

— А що, як я скажу вам, що це не має значення, — промовив він. — Припустімо, я визнаю, що так, ваші питання цікаві, що існують речі, про які ви ще не знаєте, але у великій схемі подій вони не мають особливого значення?

— Невинну жінку вбивають, потім на її тіло наїжджають автомобілем, залишають його лежати в канаві, й ви думаєте, що це не має ваги? Ви думаєте, для її родичів це було неважливо? Я розмовляв із її братом по телефону.

Кущуваті брови Клейтона підскочили вгору.

— Їхні мати й батько померли через два роки після того, як загинула Коні. Це так, ніби вони махнули рукою на життя. Для них то був єдиний спосіб погамувати своє горе.

Клейтон похитав головою.

— І ви кажете, це не має значення? Клейтоне, це ви вбили ту жінку?

— Ні, — сказав він.

— А ви знали, хто її вбив?

Клейтон тільки похитав головою.

— Ініда? — запитав я. — Через рік вона приїхала до Коннектикуту, щоб убити Патрисію й Тода. Чи приїздила вона раніше, чи це вона також убила Коні Ґормлі?

Клейтон усе хитав головою, потім нарешті заговорив:

— Уже й так чимало життів було загублено. Немає сенсу губити й інші. Я не можу нічого більше сказати.

Він склав руки на грудях і став дивитися на обрій, чекаючи, коли зійде сонце.

Я не хотів гаяти часу й зупинятися задля сніданку, проте усвідомлював, у якому ослабленому стані перебуває Клейтон. Коли нарешті настав ранок і автомобіль заповнило сонячне світло, я сказав йому, наскільки гірший у нього вигляд навіть за той, який він мав, коли втікав із лікарні. Він уже був багато годин без свого внутрішньовенного вливання, без сну.

— Схоже, вам треба підкріпитися чимось, — сказав я.

Ми проїздили Вінстед, де Восьма магістраль, раніше звивиста дорога лише з двома рядами руху, переходила в автостраду з чотирма рядами руху. Ми зможемо проїхати ще швидше останній її відрізок, який нам треба буде подолати до Мілфорда. У Віннстеді було кілька забігайлівок зі стравами швидкого приготування. Я запропонував зупинитися перед віконцем, у якому можна було щось купити, не виходячи з автомобіля, взяти плавлений сир або щось таке.

Клейтон стомлено кивнув.

— Я міг би з’їсти яйце. Не думаю, що зумію розжувати британський плавлений сир.

Коли ми прилаштувалися в чергу до одного з таких віконець, Клейтон сказав:

— Розкажіть мені про неї.

— Про кого?

— Розкажіть мені про Синтію. Я не бачив її від того вечора. Я не бачив її двадцять п’ять років.

Я не знав, як мені ставитися до Клейтона. Були хвилини, коли я щиро співчував йому, мені було шкода його за те жахливе життя, яке він прожив, за ті страждання, які доводилося йому терпіти, живучи з Інідою, за трагедію, яка спіткала його, коли він утратив своїх рідних.

Але хто був у цьому винний? Клейтон сам ухвалював свої рішення, він самохіть обрав для себе таке життя. І річ була не тільки в тому, що він допоміг Ініді приховати її страхітливий злочин і покинув напризволяще Синтію, примусив її протягом усього її дорослого життя болісно сушити собі голову над тим, що трапилося з її родиною. У нього були варіанти вибору, який він міг зробити й раніше. Він міг вчинити Ініді якийсь опір. Наполягти на розлученні. Викликати поліцію, коли вона стала вдаватися до насильства. Віддати її під суд. Зробити щось у такому плані.

Він міг би просто її покинути. Залишити їй записку: «Люба Інідо, я звідси поїхав, і ти мене не чекай. Клейтон».

Принаймні вчинити так було б набагато порядніше.

Я б не сказав, що він просив у мене співчугтя, запитуючи про свою дочку, мою дружину. Але було щось у його голосі від «Який же я нещасний!» Я не бачив свою дочку двадцять п’ять років. Яке це було горе для мене!

Існує дзеркальце заднього виду, чоловіче, подумав я. Обкрути його, подивися в нього. Ти побачиш суб’єкта, змушеного тягти на собі весь тягар того паскудства, яке накопичилося, починаючи з 1983 року.