Чтение онлайн

Приходом Григорчука Матвій зрадів, але «при таких оказіях чоловік має степень свою знати та бути чуйним». Він сам було не раз збирався скочити до Григорчука, та не знав, як його краще того… А тут нагода сама допомагає.

Обидва зустрілись заклопотано, руку один одному подали і байдуже по-жидівськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди… «аж випогодилось, а то ж таке лило», причому Матвій не забув заявити, що у нього «геть-чисто пшениця у копах замокла і поросла. Хоч бери та й на гній кидай. А це ж уся цьогорічна надія була. Скрутно цей рік прийдеться. О, скрутно».

— Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть, — завертає назад Григорчук… — Воно те саме в цілій окрузі, куди не глянь. Шкоди ті сльоти «дівствітельно» наробили. Геть аж шапки в півколах позеленіли. У самого мене п'ятнадцять кіп, як золото, пшениці… ну просто, можна рахувати, зігнило. А дивно, чому отой Сидір отам свого вівса не забере? Чи то він хоче його вже заразом розкидати замість паренини, заорати та пшеницю сіяти?

— Хо-хо-хо!.. Мабуть. — Обидва коротко засміялись.

— Проходжу ото коло вашого саду і просто мене аж оскома бере… — починає Григорчук. (А це ж Матвієва слабка струна — садок. Ніби знає…) Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару років ви багач.

— По десять років мають оті… — похвалився Матвій.

— Дивна тут під садок земелька. Підсоння, — зауважив Григорчук.

— А як виробиш та погноїш, то росте нічого, — зм'якшував вартість земельки обережний Матвій.

— Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повірите чи ні, а оця моя десятина (тут є ще кілька сажнів лишніх, отам те заглубисько коло Харитонового рівчака, але то не рахується), їй-бо, вона… ви ж самі бачили, двадцять кіп пшениці дала. А яке зерно. Змокло… Ото-то тільки…

— Та ви і гною туди вперли, — не здавався Матвій.

— Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглиці «польза». Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землі, як тут. Оця мастка глинковатка… Проти сонця. Це перва земля на пшеницю… Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовській це було губернії. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, відомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає… Тьфу! Стид — не робота. До того там оті суші. Страшні суші. А «почва», знаєте, не видержує суші. Твердіє, репає… Ото, знаєте, часом такі рівчаки порепають, що ой…

Це все оповідає Григорчук, коли обидва господарі ліньки, переступаючи ступ за ступом, ідуть до хати. Зайшли.

У хаті Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стільців, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвій і шевство знав. «Отак для своєї потреби»), наніс полін, дров і якусь, видно, фортецю будував.

Чоловіки сполохали його, і він, чимдужч, покинувши все — як стій, попер на піч і заліз у сам куток. А всі його причандали так і валяються серед хати.

— Отой шибеник… — каже Матвій, ховаючи все на своє місце, — Баба моя пішла до Дерманя, то ось, як бачите…

— А то, звісно, дітвора, — байдуже, сідаючи й оглядаючи скоріше стелю, ніж долівку, каже Григорчук. — Добру маєте хату… Но, пощо ви ото такі малі віконечка зробили?

— Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вікна дійсно замалі. Поласував ото, що пару карбованців дешевше обійдеться. Швагер мій на залізній дорозі служить, а коли я будувався, то воно відомо. Знаєте, як то кожна копійка дорога. А він одного разу каже: «Знаєте. Я маю готові, вирізані тахлі. Малі тільки». Подумав я, та й люди пораяли. Візьміть, кажуть. Що, що малі. І нічого не коштує, і в зимі при менших вікнах повітря у хаті не так стигне. Тепер ось каюсь… Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки «средств» на це… На все потрібні «средства».

Спрягавши все, що було посеред хати, Матвій присів і, заложивши ногу на ногу, продовжує:

— До того думаю, що я тут довго не втримаюсь… Григорчук, що саме кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро і швидко кинув на Матвія оком…

— Не курите? — сказав зовсім не те, що хотів, бо ж знають усі, що Матвій ані не п'є, ані не курить…

— Ні, цього не вживаю… — і відмахнув рукою.

— Щасливий ви, Матвію, чоловік. Те куриво, то марнотратство. Пачка «коришків» отої от поганої «рибки» три копійки, а тут сюди-туди й нема.

Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою і закурив. Хведот дивиться з печі, заздрить та дивується. Він хотів би, щоб і йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.

— Так як то ото кажете? — ніби ненароком згадавши щось, питає Григорчук. — Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш…

— Що ж, знаєте, по тому садку, коли діти ростуть і потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землі ж, ви знаєте, все меншає і меншає у нашій околиці, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять років назад… Один ліс та ліс… А що тепер? Там он Мартин засів. А Трихонові сини, як підростуть, то де дінуться? Куди підуть? Сюди? Має ось тут, у мене під вікном, дві з половиною десятини і вже одного примостить. І вже матимемо сусіда. Ну, а скажіть? Де тої землі діти наших дітей візьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є… Що, знаєте, по тім… Я думаю…

— Воно так-то так… — перебиває Григорчук. — Та що подіяти? От ми лебедці… Мусіли ж ми викупити панську землю.

— Та я нічого не кажу…

— Чекайте-но… Бо не хватає справді місця. На днях якось… Не пам'ятаю… Позавчора, чи то в четвер, вилічували ми з сусідом, Хвещиним Паньком, скільки у нашому селі є повних грунтів. І що ви думаєте? З сорока наших господарів щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вісім, сім, шість, п'ять… а найбільше по дві, по дві з половиною десятини… А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється і що купляється. То-то, — і чвиркнув крізь зуби просто на долівку.

— Ех, — каже Матвій. — Вам трапилась дурничка — отой ліс та млин. Той один ліс виплатить весь маєток. А млин. Скільки платить вам Волько оренди?..

— Двісті на рік… Але хіба від нього видереш ті гроші разом? Отак тоді тицьне, тоді тицьне… І чорт тим грошам знає лік… Ще коли б то не був млин громадський. Волько під'юджує кращих господарів, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте… Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й піде…

— Но. З цим можна порадити. Я не йму віри, щоб один жидок водив за ніс цілу громаду. Ви тільки до нього візьміться. Двісті рублів щороку дасть громаді десятину поля.