Чтение онлайн

І гарний захід сонця, що так само спрацьоване, спокійно, маєстатично сідає за обнятий пожежею ліс, і гарний, повний міцних випарів, сутінок вечора, що заливає все навколо і творить чар неймовірної насолоди доцільного, великого і необхідно-потрібного буття. І навіть втома гарна, вриємна і здорова. І коли до цього шматочок якоїсь втіхи, крихітний промінчик чогось нового, щира усмішка рожевих уст — о, тоді стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, тріпотливе, б'ється у кожній билинці, у кожній грудочці сирої землі.

Он Матвій вже вийшов, щоби востаннє провірити Володькову працю. Широко ступаючи, він іде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, піднімає і викидає на межу якийсь віхоть пирію. Володько обходить над дорогою востаннє. Коні піднімають вуха, бо чують відпочинок. Сонце перекотилося за черешні Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лісу і вгрузло в його густу масу.

Вечором ціла родина збирається в хаті. Коні вже побрязкують при жолобі ланцюгами і смаковите заїдають обрік. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стіл вечерю. Батько присідає на лаві, тримається рукою за бік і говорить:

— Ах, щось, різало ма', в боку коле.

«Ну, те в боку», — думає Володько і поглядає на батька, на якому не помітно нічого. Але раз він каже, значить, коле. Дрібниць він не любить завважувати. Бувало, протяв до кості пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, і теше далі. А не вгавається кров, обов'язав якою ганчіркою, і все.

— Ви б, тату, полежали трохи, — завважує Володько. Батько не відповідає. Мовчки всі сідають до вечері.

Якась велична, чарівна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них радості і є в них радість. Нема в них горя і є воно велике. Он він, голова цього найкращого з царств, поглядає на всіх невеселими очима, і як не відчути того погляду, в якому стільки великої скорботи, стільки Божого, стільки незабутнього.

На другий день Матвій не звівся, як звичайно, зі свого леговиська. Йому тяжко дихати і зовсім не хочеться їсти. Субота. Завтра неділя, чотирнадцяте число — день, коли Володько мусить від'їхати до школи. На полі ще безліч праці. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батькові?

— Може б ви, тату, до лікаря. Га? — каже Володько. Матвій відповідає не відразу. По хвилі поворушив устами і повернув голову.

— Ніколи, бач, не ходив з такими хворобами до лікаря, не піду й тепер.

Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його — як сказав, то сказав. Тільки в самих тяжких випадках звертався він до лікарів. Решта — сама природа лікар. Але тепер він подібний на дуба, бо стоїть на найвищому місці. Життєві буревії і громовиці не жалували його. Та все-таки дні його незчислені, бо чує він у собі силу небуденну.

Ввечері остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвій.

— Ось тут лежу і думаю, — каже він. — Ти, Володьку, підеш завтра пішки — до Дерманя. Інакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалівни і вернеться. У ліс їхати бабі тепер небезпечно. Нападуть гультіпаки, скинуть її з воза і заберуть коні. Там он коло рова за Васіїцями вбили так цього літа чоловіка. А я ось трохи полежу і встану…

Так і має бути. Володько виходить ще надвір. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став і постояв у темноті. Ніч. Зорі. Навкруги тиша. А може, йому відмовитися від школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько… Може, він життям своїм жертвує. «Встану…» А що, як ні. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спині болить. Ні звестися, ні з'їсти. Прийшов до хати.

— А може, я, тату, поки ви встанете, того… Може, от поорю трохи, а тоді вже…

— Раз тобі сказав і досить! — твердо промовив Матвій. Тепер він ще впертіший, ніж коли іноді.

Володько більше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила.

— Ось пара білизни, — каже вона. — Друга пара на тобі… Поки хватить, їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, віддамо.

До того Володько додав: кілька малих зшитків, течку з цінними для нього паперами, шкільне свідоцтво і «Кобзаря». Одягу має досить. Перешитий з австрійської «шинелі» плащ, офіцерський мундир. Чоботи перешиті з Василевих. Дещо широкі халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов сонце.

Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли ліг спати, інші думи до голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про те, що зустріне його там, на новому місці. У хаті темно. Батько не спить. Мати, як і завжди в таких випадках, стоїть перед образами і довго в темноті шепоче. Той шепіт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її великій душі, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так і чує, здається, як благає вона:

— Боже великий. Ти бачиш нас і наші турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вділи нам частину щастя і благослови наші починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина і пошли йому ангела свого, щоб хоронив його від усього злого. Поможи йому в його науці і виведи в широкий світ, де більше місця, як у нас.

Розуміє те Володько і йому стає приємніше. Може, і справді до нашої темної малої хати приходить Бог і ніхто, крім матері, не відчуває так виразно його присутності. З цією думкою хлопець засипляє.

На світанку другого дня прокинувся і почав збиратися в дорогу. Мати нашвидку готує сніданок. Володько йде запрягати коні. Прощання без плачів, без цілування. Плачуть та обіймаються пани. Володькові таке не личить. Ось уже має відходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчі ледь помітна блідість. Очі поглибшали. Ліва його долоня лежить на грудях. Шкоруплі товсті пальці підігнуті. Права відкинута на постіль.

— Ну, — каже він, дивлячись у стелю, — йдеш? Іди. Не журися. Батько твій також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним і не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди — слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло. І ще скажу: той тільки знає ціну «жизні», хто все на власній шкурі пережив. А як матимеш силу та правду за собою… Не бійся. І кепські люди схиляться перед тобою в пошані. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!