Чтение онлайн

— Як він там? — поцікавилась.

— Добре. — Хаблак подумав: Інеса не дуже б засмутилася, дізнавшись правду. — Він казав, що з тобою в Києві буде весело.

Очі в Інеси звузились і потемнішали.

— Це залежить не тільки від мене.

— Натяк зрозумів.

— Здогадливий, значить…

Хаблак зневажливо тицьнув у пляшку пепсі, що стояла перед Інесою. Запитав:

— Коктейль замовити?

— Краще шампанського. Для заначки.

“Ну й ну, — ледь помітно покрутив головою Хаблак, — половина моїх капіталів — і тільки для заначки…”

Але безвідмовно підвівся і приніс пляшку, яку Саня дістав з холодильника. Мабуть, знав, що клієнти, які цікавляться Інесою, не ходять з порожніми кишенями й відповідно вимагають уваги.

Інеса жадібно випила одразу півфужера, поцокала по склу червоно-чорними нігтями й запитала:

— Мишко нічого не передав мені?

Під цим запитанням ховався підводний риф, та Хаблак спритно обійшов його.

— Ми зустрілися випадково на Дерибасівській, — збрехав не дуже вміло, наче одесити зустрічаються тільки на Дерибасівській. — Я поспішав на літак… Мишко сказав, що скоро повернеться до Києва. — Хаблак зміряв Інесу поглядом і додав: —Тепер я починаю розуміти — чому.

Дівчина допила шампанське й знову налила повний фужер.

— Тобі? — запитала.

Хаблак рішуче похитав головою.

— Через дві години маю важливе ділове побачення. Але ж увечері… Коли не заперечуєш, могли б щось придумати.

Інеса вдала, що вагається.

— А що саме?

— Відсвяткувати наше знайомство.

— Ти де зупинився?

Хаблак показав очима на стелю.

— Дев’ятий поверх.

— У “люксі”?

— Не вийшло.

— Але ж номер окремий?

Хаблак не став її розчаровувати.

— Повечеряємо в ресторані? — запропонував.

— Взагалі вечір у мене сьогодні вільний…

— То складеш мені компанію. До речі, ти краща, ніж я гадав.

— Чим?

— Дівчина моєї мрії! — Хаблак ішов напролом, справедливо вирішивши, що особливо дипломатичні хитромудрощі з Інесою не потрібні.

Дівчина вгамувала спрагу й пила шампанське маленькими ковточками. Трохи сп’яніла, очі в неї заблищали й щоки порожевішали.

— Твоєї мрії? — перепитала. — Й ти мені подобаєшся.

— З нас вийде непогана пара.

— Що маєш на увазі? — насторожилася.

— Ти струнка й висока, та і я нівроку.

— Мені подобаються високі.

— І Михайло?

— Мишко — чудо.

— Казав: добре повеселилися. Що ти — дівка клас…

— Нам було кльово.

— Так, Михайло — компанійський. А ти полюбляєш компанії?

— Коли більше народу, веселіше.

— І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?

— А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.

— Це той — високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?

— Бублик — боксер? Ти що?

— А я був упевнений…

— Хоч бачив його колись?

— Ні, та Михайло казав: свій хлопець.

— Свій — це точно.

— Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?

— Шикарна машина. З холодильником.

Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.

— А хто ж він, Бублик?

Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.

— Якесь цабе, — відповіла Інеса, — з обслуговування.

— Ну-ну, — підохотив її Хаблак, — це мене дуже цікавить. По моїй лінії…

Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер — аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.

— Об’явиться, — пояснила, — Бублик завжди об’являється. Без запрошення.

“З’являвся, — подумки поправив її Хаблак, — тепер — дзуськи…”

— Бублик… — пробуркотів презирливо. — Ім’я хоч має? Як його прізвище?

— Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.

Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.

— Слухай, — мовив, — а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?

— Ні.

— А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?

— Товстий, — пояснила. — Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.

— Такий низенький?

— Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.

— І холодне шампанське?

— Точно, Бублик уміє жити.

— І куди ви їздили?

— До лісу за Броварами.

— А потім?

— Привіз сюди.