Чтение онлайн

У ванній Бобрьонок відкрутив крани, теплої води не було, але холодна потекла тонкою цівкою. Мохнюк перемацав рушники і впевнився, що ними також ще ніхто не користувався. На поличках під дзеркалами у всіх трьох ванних стояли флакони одеколону, лежали непочаті шматки туалетного мила.

Бобрьонок зітхнув розчаровано.

— Ні, старлей, — мовив, — якби тут хтось був, обов’язково лишив би слід, бачите, все неторкане.

Мохнюк стенув плечима.

— Я ж нічого не тверджу…

Вони повернулися до бібліотеки — Георг так і стояв посеред кімнати, догідливо зігнувши спину й перебираючи кінці пояса. Не виявляв ні хвилювання, ні обурення, тільки дивився докірливо.

— Я ж казав: нікого нема, — пробуркотів, і вперше нотки невдоволення прозвучали в його словах.

Мохнюк задумливо пройшовся вздовж книжкових шаф, зупинився біля бару, відчинив його. Кришталеві чарки й келихи. Повні й напівпорожні пляшки. Капітан узяв келих, подивився крізь нього на світло, навіть понюхав.

— Може, панове хочуть випити? — запобігливо мовив камердинер. — Є справжній французький коньяк, чи віддаєте перевагу шнапсу?

Мохнюк підійшов до Георга, запитав, пильно дивлячись на нього:

— Хто пив з цього келиха? Бачите, — підніс старому мало не до самого носа, — ще навіть не просохло…

Камердинер закліпав очима.

— Вибачте, панове, — мовив винувато, — звичайно, цей коньяк не для мене, але такі часи й невідомо, коли граф повернеться… Я і вирішив, що ковток коньяку не зашкодить… Ви не засуджуєте мене?

— Ні, — одповів Мохнюк упевнено й поставив келих назад до бару. — Аніскілечки.

— Ночуватимете тут?

Бобрьонок зрозумів, про що запитує камердинер, і енергійно похитав головою.

— Мусимо їхати, — одповів, — так і перетлумач йому: маємо ще багато справ і повинні їхати. Але, можливо, скоро повернемось.

Він затупотів по сходах, не звертаючи уваги на камердинера й начебто зовсім забувши про нього, але в холі нараз зупинився, взяв Георга за лікоть і попросив:

— Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?

Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:

— Запитай!..

Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:

— Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…

Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:

— Поїхали!

Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:

— Ну?

— Нікого, — відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: — Здається, нікого… — Подумав трохи й наказав: — Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…

— Що не подобається? — не зрозумів Толкунов. — Нікого ж не знайшли.

Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:

— Треба оточити будинок. А хлопця — додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми — тут…

Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його — голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.

Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор — двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, — міг хоч трохи затриматися й побазікати.

— Глуши двигун, — мовив, спершись на капот, — бо вони там до ранку загорятимуть…

Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:

— Щось надибали?

— Вирішили оточити будинок… — прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. — Певно, там ціла банда.

Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:

— Наші й банду візьмуть.

— Не може бути!

Шофер презирливо шморгнув носом.

— Не твоє це діло, — сказав суворо й зверхньо. — Тобі що наказано?

Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:

— Відіслали мене… Додому…

— Ну й топай, — одповів шофер безжалісно, — тут недалеко.

Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, — так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…