Чтение онлайн

— Гадаємо на кавовій гущі, — пробуркотів Хаблак. — Я згоден: Бублика й Терещенка треба брати. І приперти до стінки. Докази є. Почнуть валити один на одного, знаю я їхні звички, розплутаємо весь клубок.

— Мені б ваш оптимізм… — не схвалив Дробаха. — Але все ж будемо арештовувати. Бублика й Терещенка. Наступного дня після затримання київської гоп-компанії візьмемо директора заводу й головного бухгалтера. А інші нехай закрутяться. Перелякаються, може, й дурниць нароблять.

— А це нам тільки на руку.

— Так, — схвально сказав Коренчук, — у главку, звичайно, одразу дізнаються про арешт директора заводу, але що можуть удіяти? Факти не приховаєш. Папір є папір, його підписують, затверджують, і нікуди від цього не дінешся. Алюміній заводу виділяли конкретні люди, й задарма це не робиться…

— Одержання хабарів треба довести, — заперечив Дробаха. — А це завжди дуже важко.

— Згоден. Проте бувають ситуації, коли не визнати очевидне просто неможливо.

— Чекайте, — раптом вигукнув Хаблак, — я згадав одну річ. Манжула мешкав у “люксі” готелю “Київ”. І броню на цей номер видало міністерство…

Дробаха присів до столу, відсьорбнув холодного чаю і невдоволено поставив склянку.

— А це ідея, — підтримав Хаблака, — навіть непогана. Можна докопатися, хто саме замовляв Манжулі готель.

— І цим значно полегшити життя Коренчукові. Матиме відправну точку.

Лейтенант скрушно зітхнув.

— Це вам тільки здається, — одповів. — Ніщо не може полегшити нам життя. Все одно доведеться вивчати віз паперів.

— Подзвонити вашому начальнику? — запропонував Дробаха.

— Ну, що ви! Він людина тямуща, я доповідав йому, і вже створено оперативну групу, котра сьогодні ж почне роботу в главку.

— Мені до міністерства? — запитав Хаблак.

Дробаха не погодився.

— Ні, вам їхати на кар’єр. А про броню дізнається Микола Йосипович. Йому на місці видніше.

Готелями, квитками на поїзди та літаки й іншими господарськими дрібницями займалася в міністерстві Фаїна Наумівна, жінка, як визначив Коренчук, ділова й трохи розбещена загальною увагою і запобігливістю.

— Вам що? — запитала, навіть не поцікавившись, хто Коренчук і звідки. Мабуть, звикла судити про людину із зовнішнього вигляду й визначала прохачів за їй одній відомими прикметами. — Місць у готелях нема.

— Я зовсім з іншого питання…

— Квитки слід замовляти завчасно. Вас не пригадую…

— Мені хотілося б, аби ви…

— Тут усі чогось хочуть, — сердито перервала його Фаїна Наумівна. — Тільки й роблять, що хочуть, а я одна.

— Так, одна, — схвалив Коренчук, — і це мене влаштовує.

Видно, Фаїна Наумівна такого ще не чула, й Коренчукове нахабство вразило її.

— Невже? — вигукнула. — Кажете, влаштовує? — Нараз примружилася, і в її очах Коренчук прочитав неприховане єхидство: — І що ж вам потрібно від мене? Броню чи квиток?

Коренчук збагнув, що звичайна людина, яка приїхала у відрядження, вже нічого б не одержала від Фаїни Наумівни. Хотів сказати їй щось ущипливе чи навіть образливе, проте вчасно згадав, що й він певною мірою залежить від цієї жінки.

— Мені потрібна довідка, — мовив коротко.

Власне, довідок Фаїна Наумівна не давала, тож одразу втратила інтерес до Коренчука й порадила:

— Зверніться до загальної канцелярії.

Коренчук дістав посвідчення і не без зловтіхи побачив, як змінилася Фаїна Наумівна: пом’якшала, очі зробилися масляними, а посмішка догідливою.

— Так би й сказали, — зауважила, — а я до вас як до простого командированого. Відбою нема…

Коренчук міг би сказати: якби не ті настирливі прохачі, не існувало б і посади Фаїни Наумівни, але утримався.

— Мені казали, що у вас гарна пам’ять і’ зможете допомогти нам.

— Без пам’яті тут нема чого робити, молодий чоловіче, — відповіла самовпевнено.

— То, може, пригадаєте: місяць тому, а точніше, другого червня за бронею вашого міністерства в готелі “Київ” одержав номер “люкс” Михайло Микитович Манжула. Чи не могли б ви сказати, за чиїм розпорядженням йому видали цю броню?

— “Люкс” у “Києві”? — наморщила чоло Фаїна Наумівна. — Так, пригадую. Просили з главку, точно, дзвонив сам… Але, чекайте, щоб не помилитися… — Вона дістала якийсь журнал, погортала сторінки й нарешті знайшла потрібне. — Так, я не помилилася. Дзвонив заступник начальника главку товариш Татаров — сам Гаврило Климентійович. Пригадую: дуже просив, бо той Манжула якийсь пуриц… — затнулася. — Сподіваюсь, зрозуміли, ну, важлива персона, і йому треба вибити “люкс”. Звичайно, було важко, та я зробила. А в чому справа? — затривожилася, збагнувши, що міліція такими справами даремно не цікавиться. — Що з цим Манжулою? Бо товариш Татаров, самі розумієте, відомий керівник і даремно не дзвонитиме.

— Готельні справи… — невизначено пояснив Коренчук. — Дещо розслідуємо.

— А-а… — зітхнула полегшено. — Там є за що зачепитися. А я думаю: чому товариш Татаров? Така поважна людина.

— Звичайно, — підтакнув Коренчук, — і тому я просив би вас нікому не казати про нашу розмову.

— Могила, — пообіцяла Фаїна Наумівна.

Коренчук ішов довгим міністерським коридором, важкий портфель відтягував йому руку, але він звик і до портфеля, і до щоденних паперів, розмов, допитів…

Не міг звикнути тільки до людської ницості.

Спочатку — директор того заводу, лагідна й усміхнена людина, ніколи й не подумаєш, що звичайнісінький пройда й шахрай.

А тепер — Татаров, заступник начальника главку.

Поважна людина, певно, ділова, енергійна, розумна…

Ні, подумав, виходить, не дуже розумна, не може злочинець бути розумним, бо розумна людина не збочить. Ні, все ж він не має рації, не збочить тільки людина ідейна й загартована, а розум, зрештою, не виключає підступності, розумна людина просто не може не знати, що кара неминуча, що уникнути її неможливо.