Вибрана поезія, Блок Олександр - читать онлайн бесплатно

Вибрана поезія

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

(1880–1921)

Присвячено Г.Чулкову

Про смерть

По місту все частіше я блукаю.І все частіше бачу смерть – сміюсяРозважливо до себе. Ну, то що ж?Так хочу я. Мені властиво знати,Що в певний час прийде вона й до мене.Я по шосе проходив біля скачок.День золотий дрімав на купах шутру,А за глухим парканом – іподромПід сонцем зеленів. Стеблини злаків,Купави, ще з весни набубнявілі,Дрімали в променях пестливих. Далі —Трибуна придавила плоским дахомЮрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькіПістрявіли навкруг. А на парканіСиділи й видивлялись перехожі.Я йшов і слухав перегони конейПо ґрунті збитому. Тривожний тупітКопит. Нараз – ранковий крик:– Упав! Упав! – кричали на паркані,І, ставши на пеньок, побачив яОдразу все: в пістрявій одежиніЛетіли там жокеї – до стовпа.Від них одставши, огир басувавБез верхівця, в розметаних стременах.За листям кучерявеньких берізок,Од мене близько так, – лежав жокей,Весь в жовтому, на врунах весняних,Упавши навзнак, повернув обличчяВ глибокі і пестливі небеса.Так ніби вік лежав, розвівши руки,У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.До нього бігли люди вже. Здалека,Поблискуючи спицями повільними, ландоКотилось м’яко. Ось вони підбіглиІ підняли його… І вже повислаБезвладна жовта, немічна ногаВ обтягнутій рейтузі. ЗавалиласьЗа плечі їм кудись там голова…Ландо вже тут. І до його подушокТак обережно й лагідно приклалиПисклячу жовтизну жокея. На підніжкуХтось вискочив незграбно і завмер,Підтримуючи голову і ногу,І повернув назад візник бундючний.І так же звільна спиці обертались,Поблискували козли, осі, крила…Так вільно і прекрасно так померти.Скакав усе життя з одним бажанням,Щоб першим доскакати. Й на скакуСпіткнувся кінь засипаний. СідлаНе втримати вже мускулами ніг, —І вутлі розметалися стремена,І, поштовхом одкинутий, злетів…Потилицею вдаривсь об своюПривітливу, весняну, рідну землю,І в мозку всі думки пройшли за мить —Єдині, найпотрібніші. Пройшли —І вмерли. І померли також очі.І дивиться так мрійно вгору труп.Так вільно і прекрасно.По набережній якось я проходив.Робітники в тачках возили з барокВугілля, дрова, цеглу. І рікаВід піни білої іще синіла.З-за обшивок розстібнутих дивилисьТіла засмаглі в зблискуванні поту,І Русі вольної зіниці світліЗ лиць почорнілих сяяли суворо.І тут же діти голими ногамиМісили купи жовтого піску,Тягали – то цеглинку, то поліно,То дощечку. Ховалися. А тамПоблискували їхні п’яти чорні,І матері – з обвислими грудьмиПід платтям чорним – ждали їх, сварились,Давали ляпасів і відбиралиЦеглинку, дрова, дощечку. Й тяглиКудись, під ношею зігнувшись гірко.І знов гурма дитяча поверталась,І починали дітки знову красти:Той – цеголку, а той – полінце…І раптом – сплеск води і сильний крик:– Упав! Упав! – знов закричали з барки.І, випустивши тачку, робітникРукою вказував кудись у воду.Надбігла вже юрба кошуль пістрявихТуди, де на траві, в камінні з бруку,Поблискувала пляшка-половинчик.Один тягнув багор. А поміж паль,Забитих біля берега у воду,Погойдувалася людина легкоВ сорочці та в розірваних штанах.Один схопив його. Допомогли,І довжелезне розпростерте тіло,З якого ручаєм лилась вода,На берег витягнули і поклали.Видзвонюючи шаблею об камінь,Городовий навіщось до грудейПриклав щоку і пильно слухав —

Конец ознакомительного фрагмента.