Весна-красна
Шрифт:
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.
Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:
— Шість карбованців! — вихекнув Сашко.
— Ого! — огокнули всі ми, і давай мерщій укладатися в човен.
Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря, — базарний день, здається, у містечку був, — так він зарані вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитися.
Підійшов дід до озера, — нема човна…
Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали!), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одіпхнутися, як Підситок:
— А куди ж ото ви, шибеники, га?!
Ну, ми з човна, як жаби — прямо у воду! Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це — такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:
— Що далі робити?
Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:
— Ач які, сукини сини! Острожники, бузовіри, хамлети!
Телесувався дід біля човна, — всеньке село збіглося.
— Чиї?
Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї…
Матері наші, кожна по-своєму:
— Ой боже ж мій!
І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого і замашного…
— Де ж вони, дайте мені мого?! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли.
— Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід. — Ні, ви дивіться, люди добрі, човна вкрали! Чим би ж я тоді ятери становив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!
— Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.
— Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.
Тоді матері, ще раз кожна по-своєму:
— Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!
Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:
— Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Іч, хлюсти, трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурами краще треба, щоб не хникати потім! Матері!
Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера…
Дві доби ми сиділи в Ясеновому, в балці… А потім увечері пішли додому.
Мати дуже плакали, а батько повчав, як з дому тікати в подорож…
Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене в гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками…
Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.
За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.
— Ну, як? — запитали ми його.
— Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.
— А бабині гроші? Шість карбованців?
Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.
— Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.
Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки подивитися, як деруть індійці скальпи з бліднолицих.
Давно-давно це було…
Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.
Не дуже гаряче, видати, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а, головне, останні і для нього, і для всенької його династії.
У ніч під Новий рік
В одному колгоспі, одного району, одної області трапилася страшна пригода…
У ніч під Новий рік щось украло в тому колгоспі сторожа!
Був сторож, і як язиком його злизало.
У тому колгоспі по штату всього тільки 18 сторожів…
Не вісімдесят, а всього тільки вісімнадцять.
Сторожі між собою живуть тихо, мирно, у згоді та злагоді.
Вони собі сторожують, сонце собі крутиться, трудодні собі йдуть…
Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожів, якась там сварка, — то боже борони!
Хіба як у підкидного грають, та хтось не ту масть підкине. Але це буває дуже рідко, бо грають вони у підкидного так, що й у карти вже не дивляться, — такі спеціалісти: дійшли вже до того, що без карт грають, а так — на мигах.
Отже, й сваритися нема причин.
Буває іноді, що стерегти нема чого, — так і з цього становища виходять: стережуть тоді один одного, щоб прогулів не було.
Одне слово, — хороші сторожі, кваліфіковані і з чималим стажем.
Троє з них уже в похилім віці, старенькі, а решта — нічого, у доброму ще здоров'ї, і як не грають під коморою у підкидного, тоді борються — «навхрест» або «під силки», а як боротись не хочеться, тоді йдуть на товарно-молочну ферму:
— Ану, хто бугая підніме?