Чтение онлайн

— Гляньте, скільки яків!

На якусь мить приземлившись на сидіння, я виглянув у маленьке віконце і побачив величезну череду яків. Мамонтоподібні тварини розбрелися по долині в пошуках паші, і від них віяло такою предковічністю, що на думку мимоволі спала льодова епоха, коли значна частина нашої планети була цілорічно закута в сніги.

— Лише самки і молодняк. Самців, звісно, немає.

Запеклі індивідуалісти, самці намагаються триматися поза чередами. Весь рік бродять окремо, забираючись в найглухіші саї, а коли й надумають провідати свій рогатий гарем, то роблять це наче з великої ласки: «Ну, якщо вже вам так хочеться продовжити свій рід...»

Якось отакий відлюдок-анахорет пройшов мимо нашого табору. Здійнявсь такий гвалт, що я подумав: десь щось горить, та й вискочив прожогом з намету. (Досі не можу простити собі, що забув фотоапарат!). Прямо на мене йшов як... Ну, не прямо, а так метрів за десять ліворуч. Але стільки первозданної сили було в могутньому тулубові, стільки погордливої зневаги до моєї немічної постаті, що в мене затрусилися жижки. Отоді я зрозумів далеких пращурів, які обожнювали турів чи молились на мамонтів.

Шанобливо об'їхавши цих доісторичних тварин, наш «уазик» покотив уже власне тією долиною, де була скеля — мета нашої мандрівки. І чим глибше ми забиралися, тим дужче нас трусило й тіпало, а голі напівзруйновані скелі все щільніше затискали нас з обох боків.

Врешті Анатолій подав знак, і наш «уазик» зупинився з якимось особливо жалібним скрипом. Я й досі дивуюсь, як він не розсипався, уславши своїми деталями шлях.

— Приїхали,— сказав Анатолій.— Далі підемо пішки: машина не проїде.

— Далеко?

— Кілометрів три.

Я лиш зітхаю: три памірські кілометри (не плутать з рівнинними!) по випаленій, наскрізь продутій ущелині, яка здіймається до самісінького неба. Три кілометри поміж грізно навислих скель, по каміняччі суцільному, де й чорт ногу зламає, де вже навіть жодна травинка не росте і немає жодної краплини вологи, а сонце ж пече як скажене й од скель так і струменить сухою спекою. Невже йому було важко знайти скелю ближче?

Та подітися нікуди: звалюю на плечі рюкзак, йду за Анатолієм.

— Ось вона, наша красуня!

Двісті метрів заввишки, не менше. І якраз посередині, ні вище, ні нижче,— величезна печера. Таке враження, що скеля, ледь народившись, як роздерла рота, так і досі кричить. І той німий крик тисячоліття лунає в оцій безлюдній ущелині.

І гладенька, вилизана вітрами стіна: зачепитися ні за що!

— Як же ми туди заберемось? — питаю з острахом.

— А ми не будемо забиратись: ми спустимось зверху.

Анатолій вже скинув рюкзак, викидає все зайве. Светр, запасні треконі, баклажку з водою. Лишає тільки величезний моток капронового шнура, різних розмірів гаки та молоток.

— А ви свій рюкзак полиште тут: він там буде непотрібний.

Він що, й справді думає, що я за ним подеруся? Бо щоб спуститись, потрібно піднятись.

— Пішли!

І, не чекаючи згоди, зник за скелю.

Я теж, не сказати щоб дуже охоче, рушив за ним.

По той бік, за вигином, круто підіймалась прорубана водою ущелина. Внизу досить широка, вона вгорі звужувалась, і звідси здавалось, що там і долоні не протиснеш.

Ну, гаразд, завжди матиму час повернутись: медалі мені не потрібні. Ще змалку був байдужий до слави.

Задихаючись, виповзаю на верхотуру. Анатолій забиває вже гак. Сталь видзвонює, повільно залазячи у вузеньку щілину,— в гак той буде протягнуто шнур, і він має витримати десятикратну вагу людини. Ви чули про динамічний ривок? Це коли зірвешся й метрів з десять полетиш головою донизу. А там тебе затримає шнур. Якщо захоче.

— Гайда вниз! — командує Анатолій тим часом.— Будете показувати, звідки мені починати спуск. Щоб потрапити в печеру.

— Так на якого біса я сюди видирався? — питаю з відчаєм. Згадую нещасного Григорія Михайловича — жертву всіх розиграшів. Аж ось коли я по-справжньому поспівчував своєму другові. Бідолашний Григорій Михайлович! Яким вдячним об'єктом був він для оцих всіх чортів від геології: адже він усе сприймає лише всерйоз!

— А як ви самі сюди втрапили б? Коли я вже буду в печері?

— А навіщо мені ще раз сюди підніматись?

— Як навіщо? Ви ж хотіли побачити мумійо! От в печеру і доведеться спуститись.

— Мені? У печеру?

Капроновий шнур, з мізинець завтовшки, тоншає на очах. Ось він як шнурок від черевиків, ось як нитка.

Щоб я на оцій павутині спускався! Та я й на буксирний трос не погоджусь! Хіба що зачеплять за шию.

Глянув донизу: скільки доведеться летіти.

У-у-у! — метрів триста, не менше! Урвище дихає моторошно, засмоктує в себе. Задкую-задкую далі і вже нічого не бачу: скельця моїх окулярів геть запітніли.

Та й нащо мені, власне, те мумійо? Що я, аптека?

Вирішую, спустившись донизу, не підніматись нізащо. Вивихну краще ногу, переб'ю молотком, зате лишуся живим.

Анатолієва постать наче сірник. Показую йому рукою, поки він не стає якраз навпроти печери. Напружено стежу, як він до неї спускається.

Все нижче й нижче, лицем до стіни. Од стіни тієї відштовхуючись, щоб оминути гострий виступ. Так от воно як: гойдатися маятником! Не доведи і помилуй!

Нарешті!

Анатолій вже на виступі, перед печерою. Махнув до мене рукою, пірнув у чорніючий отвір.

Тулю долоню до лоба, до щік. Вони горять, наче я щойно спускався — не Анатолій. Опускаю очі, щоб дати їм перепочинок, і праворуч на рівні голови, бачу велику щілину. В щілині щось підозріло чорніє, до моєї свідомості врешті доходить якийсь запах, запах такий густий, що я його обов'язково почув би, коли б вся увага моя не була прикута до Анатолія. Пахне живицею, прополісом і ялівцем.

Як заворожений, очам власним не вірячи, підійшов до щілини.

Мумійо!

Суцільна стінка, що перегородила печеру.