Чтение онлайн

На той час в Нью-Йорку жив відомий демократ-антифашист, італійський емігрант Карло Треска. Він видав щотижневик «Іль Мартелло», на сторінках якого гнівно таврував злочинну коричневу банду та її ватажків — дуче і фюрера. Звісно, італійські фашисти намагалися будь-що «розрахуватися» з Треска, проте зусилля агентів не досягали мети.

За волю та «скромну винагороду» — 500 тисяч доларів — Дженовезе погодився «владнати справу». Він не вихвалявся, адже під час війни гангстерський апарат синдиката діяв так само злагоджено й інтенсивно, як у мирні часи.

…Це трапилося ввечері 11 січня 1943 року на розі нью-йоркських П'ятої авеню та П'ятнадцятої вулиці, в самому центрі міста. До Карло Треска, що прогулювався із знайомим, наблизився якийсь кремезний чоловік і кілька разів вистрелив впритул. Треска вмер на місці. Невідомий спокійно сів у «форд» і поїхав. Однак троє норвезьких дипломатів, які спостерігали цю сцену, кинулися слідом за ним. «Форд» вони не наздогнали, проте встигли занотувати номер машини.

Через кілька годин поліція виявила й затримала господаря «форда»: ним був американець італійського походження Карміне Галенте, що неодноразово відбував покарання за торгівлю наркотиками. Щодо вбивства, Галенте викручувався банально: мовляв, напередодні його машину вкрали, до злочину він непричетний.

Лишалося одне: щоб свідки вбивства пізнали Галенте. Та оскільки саме 11 січня 1943 року в Нью-Йорку було вперше впроваджено затемнення і тому на його завжди залитих сліпучим світлом вулицях було темно, ані знайомець Треска, ані норвежці не могли категорично підтвердити, що перед ними саме вбивця.

Галенте було випущено з-під варти. Газети ж писали: «Безсумнівно, що це — політичне вбивство, здійснене за вказівкою італійських ватажків. Немає сумніву і в тому, що до справи приклав руку Віто Дженовезе, який на такий спосіб купував собі волю».

Проте підозри та коментарі преси — то ще не обвинувальний матеріал. До того ж Дженовезе перебував за кордоном і був недосяжний для американських властей.

Та коли закінчилася війна і американські війська окупували Італію, нью-йоркська прокуратура зажадала, щоб військовий міністр розшукав Дженовезе. Це виявилося надто простим: адже останній вже служив в американській окупаційній армії перекладачем, вірний бандитському принципові прислужуватися сильнішому. Через три місяці він уже сидів у нью-йоркській в'язниці.

Співучасть Дженовезе у вбивстві Карло Треска встановити було неможливо. Проте у прокуратури був інший, надійніший матеріал: свідчення найманого вбивці Галло, який за завданням Дженовезе «усунув» Бокка. На той час вирок самому Галло було пом'якшено: йому замінили страту довічним ув'язненням.

Здавалося, тепер Дженовезе не уникнути кари. Та не встиг він влаштуватися у тюремній камері, як Еміліо Галло потрапив до моргу: вночі в нього заболів жовчний міхур, наглядач приніс якісь ліки, а вранці Галло знайшли мертвим. Та Дженовезе, звісно, не при чому: адже коли Галло помирав од «запалення жовчного міхура», сам Дженовезе перебував у в'язниці!

Тоді і почув Дженовезе вперше: «невинний за браком доказів». Вердикт присяжних він вислухав байдуже, позіхаючи.

…Так само байдуже вислухав Дженовезе фатальне «невинний» і вдванадцяте. Ввечері того ж дня він повернувся до своєї розкішної вілли та своїх чорних справ.

Мимоволі виникає питання: як синдикатові, що об'єднує кількасот гангстерів, весь час вдається брати гору над поліцією, правосуддям, над державою? Невже гангстери більш могутні, ніж уряд Сполучених Штатів?

Яскравою відповіддю на ці запитання є історія Віктора Різеля.

Відомий нью-йоркський журналіст, Різель вирішив глибоко опрацювати «наркотичну тему», а потім привернути до неї увагу широких кіл громадськості. Протягом кількох років він ретельно досліджував махінації гангстерів, всебічно простежував їхні зв'язки з політичними діячами, державними службовцями, юристами, капітанами великого бізнесу, вивчав взаємовідносини членів синдикату і техніку контрабандної торгівлі наркотиками, для чого місяців зо два працював докером у нью-йоркському порту — «пеклі на Гудзоні», біля самісіньких головних воріт, через які плинув до Сполучених Штатів потік «білої отрути». Накопичивши великий матеріал, Різель виступив у найбільших газетах з серією статей, що викривали всю синдикатову «кухню». В одній з них він, зокрема, писав:

«Боси гангстерського світу не лише торгують наркотиками, володіють підпільними картярськими кишлами та керують бізнесом проституції. За допомогою своїх мільярдних прибутків вони поширили свій вплив на сфери політики та економіки. Федеральна прокуратура, яка оцінила щорічний прибуток лише від торгівлі наркотиками у двадцять мільярдів доларів, приховала від громадськості, куди діваються ці колосальні гроші. Звісно, їх не ховають по кишенях та кубушках; їх використовують на те, щоб придбати владу. Сьогодні в Америці немає жодного промислового концерну, в якому б гангстери не посідали значного місця. Через підставних осіб вони скуповують на біржах пакети акцій, завдяки чому вже зараз панують у спостережних радах багатьох компаній. Мине ще кілька років, і взагалі буде неможливо розмежувати комерцію та злочин…»

Віктор Різель виступав також по телебаченню. В одній з своїх передач, що відбулася 5 квітня 1956 року, він повідав, як Віто Дженовезе та його поплічники брати Діогварді прибрали до рук профспілку шляхових та транспортних робітників, щоб контролювати розвантаження кораблів, на яких прибувають замасковані під звичайні товари наркотики. Різель докладно висвітлив методи, якими брати Діогварді тероризують чесних робітників, позбавляють їх роботи, ставлячи натомість своїх підручних; на закінчення повідомив, що обидва Діогварді є професійними злочинцями, що вони кілька разів побували у в'язниці, проте кожного разу Віто Дженовезе виручав їх звідти достроково.

Передача закінчилась десь о пів на третю ночі. Залишивши телестудію, Різель разом з своєю секретаркою Бетті Невінс пішов на П'ятдесят першу вулицю, де залишив свою машину. Та не встиг Різель відімкнути дверцята, як до нього наблизився якийсь елегантно вбраний молодик і ввічливо попросив прикурити. Поки журналіст шукав запальничку, молодик вихопив з кишені руку і плеснув йому в обличчя якусь рідину. Різель інстинктивно затулився, та це мало допомогло: лише спричинилося до того, що кілька краплин рідини потрапили на лице та руки невідомого. Тієї ж миті молодик поринув у темряву, залишивши стогнучого від пекучого болю Різеля та розгублену секретарку.