Чтение онлайн

– Де тебе носить?! – напустився хазяїн, коли він повернувся, задихаючись від бігу, притискаючи до грудей полотняний мішечок. – Хотів тебе з гостями відправити, довелось Нілу посилати… Де ти був?

– Ніла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мішечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?

– Та ти геть очманів, хлопче, – завважив хазяїн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помічено ні в зухвалості, ні в нехтуванні обов'язками. – Що таке з тобою сталось?

Варан щасливо всміхнувся:

– Я… почекаю. Можна?

– Можна, – сказав хазяїн, геть спантеличений. – Хіба не можна?

Варан пройшов у грот, де звичайно держали змійсих, і влігся в гамак, не відриваючи ношу від грудей.

Він скаже: «Це тобі». Ні, він скаже: «Це тобі мій весільний подарунок». Ні, він нічого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мішечку, і тоді вона побачить сама.

Може, в гроті надто темно? Попросити її піднятись на світло? Ні, вона не любить сонця… Тут, у печерах, її очам найвигідніше… А іскорки в глибині каменів палають так яскраво, що світяться навіть у цілковитій темряві… Так сказав ювелір…

Варан заплющив очі всього на хвильку. Аж тут з'явилася Ніла і стала поряд із гамаком. Він цупкіше стис полотняний мішечок і приготувався сказати давно придумані слова, але губи не розтулялись уві сні. Ніла, не збираючись чекати, взяла його за плечі й добряче трухнула.

Варан розплющив очі.

Вечірнє світло сонця з-під води згасало. Грот освітлювали смолоскипи. Незнайомий чоловік у сріблясто-чорній куртці вартового трусив Варана за плечі, поза його спиною стояли блідний хазяїн і ювелір.

– Підіймайся, – сказав вартовий майже привітно.

Варан кліпав не розуміючи – скінчився сон чи тільки починається.

– Я нічого… – почав був він і загнувся. Вартівник повернувся до ювеліра:

– Він?

Ювелір – підстаркуватий засмаглий горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі – зробив рух птиці, що видзьобує зерно:

– Він.

– Ходімо до судді, – сказав вартівник Варанові.

– За що?!

– А ти не знаєш?

Вода в гроті закипіла. Показалась перше рогата голова Туги, а потім – Ніла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.

Озирнула всіх, нічого не розуміючи. Зблідла – це було видно навіть при світлі смолоскипів. Міцніше схопилась за вуздечку; хотіла щось промовити, але хазяїн швидко махнув їй рукою, і слова стали Нілі в горлі.

– Не знаєш? – повторив вартовий і взяв із занімілих рук Варана полотняний мішок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтіли в півмороку сині й білі камінці.

Шумно зітхнула Туга. Ніла не зронила ні пари з вуст – недвижно сиділа в сідлі, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах її скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певність. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж гроші фальшиві, – глухо сказав ювелір. – Фальшива сотняга, хлопче.

Печера Справедливості, інакше В'язнична Кишка, мала один тільки вихід. Судді й підсудні, присуджені на смерть розбійники й сам князь, якби він схотів спуститись у Кишку в разі якої потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройної варти, поминути шпичасті ворота й камінні двері, такі низькі, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що їх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався ні вдень, ані вночі. Хто ніс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалі.

Варан ішов, супроводжуваний вартовим, через усе місто. Майже біля самих воріт Кишки, задихаючись від бігу, його наздогнав дивно блідий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходімо разом! Він же шмаркач…

Вартівник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярію, пиши прохання.

– Мені до судді треба…

Вартівник, мов граючись, зняв із плеча піку-гарпун із зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батькові:

– Іди в канцелярію.

Батько подивився Варану в очі.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечірніх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пірнути в яку-небудь крамничку й переждати переслідування. Можна пролізти вночі в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поїхати – й ніколи не вертатись. Ніколи більше не бачити берегів Круглого Ікла – і Нілу…

Варан стояв за спиною вартівника, ніким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечірнє тепле каміння палило босі ступні.

– Ходімо, – вартовий знову закинув піку на плече.

І Варан пішов.

В'язнична Кишка освічувалась олійними лампами. Звідкись дув протяг; подейкують, що через вентиляційні щілини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчівні; двоє засмаглих опасистих моряків перешіптувались у кутку під наметом, а Варан протирав столи і все чув…

Протяг повівав по лиці студеним потічком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядникові в потертому чорному балахоні. Той одвів його в низьку півкруглу печеру, де, розсівшись на гнилих підстилках, ждав вирішення своєї долі цілий виводок всякого наброду – чоловік з п'ятнадцятеро, один страшніший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрі, нездорові очі; хтось лаявся, хтось хропів, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий і плішивий, на вигляд точно нетутешній, канючив і скиглив у кутку, розмазував брудні сльози по зморшкуватому обличчю: він, мовляв, ні в чім не винен, він жертва, просто жертва, зрозуміло вам?…