Єва
Шрифт:
– Знаю цей тип.
Запала мовчанка. Потім Феріоль злегка кивнув головою і адмірал відсунув незапалену люльку, розкрив портфель і витяг кілька картонних тек із документами. Поклав перед Фалько чистий аркуш паперу.
– Записуй сюди те, що вважаєш за потрібне, але без конкретних імен, дат і адрес. Потім віддаси мені. Звідси не можна виносити документи.
– Гаразд.
– Я волів би почути «Слухаюсь». Інакше цей сеньйор вирішить, що ти мене маєш за ніщо.
Фалько усміхнувся.
– Слухаюсь, адмірале.
– Коли ти востаннє був у Танжері?
– Два з гаком роки тому. Зима тридцять четвертого.
Адмірал удав, ніби пригадує. Світло у вітальні падало так, що його очі – скляне і справжнє – здавалися різнобарвними.
– Ти виконував наше завдання?
– Так. – Фалько з сумнівом покосився на Феріоля, але адмірал кивнув йому, заохочуючи розповідати далі.– Справа Коллінза.
– Точно. Я пам’ятаю.
Фалько теж пам’ятав. Поїзд із Сеути до Тетуана, одинадцять днів нудьги, що їх він провів на ліжку в готелі «Реґіна» в очікуванні наказу вирушати до Танжера і ліквідувати там британського інженера, який затіяв подвійну гру, продаючи республіканські військові секрети нацистській Німеччині. Зрештою ця історія закінчилася чудово для всіх, за винятком англійця.
Конец ознакомительного фрагмента.