Шрифт:
Підмогильний Валер'ян
ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТУН
І підуть вони в безвість віків Повні суму і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху.
Ів. Франко. Мойсей
Опершись рукою на широку дверину товарового вагона, Сергій Данченко дивився на місто, що сірою плямою лежало далеко геть, завезене ранковим туманом. Позад Данчен-ка, трохи наполягаючи йому на плечі голими грудьми, стояв Василь, накинувши на плечі хутрову куртку. У вагоні серед бляшанок з бензиною та купи різного машинного приладдя спало теж двоє — літун Тимошівський та воєнком літунської сотні.
Вагон термосився з руху й помірно плигав на рейках. Сергій Данченко, тримаючи рукою шапочку на голові, перехилився за двері й пильно роздивлявся на невиразне місто.
— Там річка... бачиш, Василю, за містом? — спитав він, показуючи рукою.
— Бачу,— відповів той.
— А за річкою, далі — сад... Його не видко. Отам серед саду стояла наша хата. І зроблена була просіка, щоб через неї з вікон було видко річку.
— Твій батько був великий буржуй? — спитав Василь, добуваючи люльку.
— Чималий... тисяч з сорок десятин мав. Василь посміхнувся.
— Може, й мій теж буржуєм був,— не знайомий з батьком ні з матір'ю. Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці.
Василь закурив і плюнув на біжучу землю. У вагоні заворушився воєнком і голосно позіхнув. Далі він підвівся і підійшов до дверей, кліпаючи очима.
Потяг раптом звернув, і місто вже лежало просто перед ними. Туман розходився. Місто росло, насувалось на них і розпадалось на будинки.
— Вже приїхали? — спитав воєнком.
— Воно таке саме... таке саме, як і було,— казав Данчен-ко, не зводячи з міста очей.— Он я бачу вокзал, театр.
Василь плеснув воєнкома по плечі.
— А що, воєнкоме, будемо гнати бензину на горілку?
— А будемо,— відповів той, чіпляючи до пояса револьвер. З їхньої мови прокинувся Тимошівський, жваво потягся
та й собі висунувся з вагона.
— Оце добре,— гукнув він,— як я занудився без великого міста!
Він засміявся й погрозив кулаком.
— Ну, держіться, дівчата й жінки! Літуни їдуть! Потяг спинився коло станції, і всі злізли з вагона.
— Ти до тітки підеш? — спитав Данченка Василь.
— Так,— відповів той,— але не заздри мені, я обіцяю й тобі знайти помешкання в неї.
Василь потягся.
— Ех, чому заздрити? Я й казарми люблю. Та, мабуть, я підшукаю жінку, що мене полюбить.
З неясним острахом пішов Данченко у місто. Він давно вже носив його в своїй душі. П'ять років безупинної мандрівки з фронту на фронт, голод, безсонні ночі взимку коло вогнища, коли все всередині бралося кригою й застигало, тисячі таких ночей і одноманітних днів викохали йому теплий малюнок рідного міста. Там, звідки вернувся, він не мав нічого свого, і цей малюнок переховував, як єдине багатство. Він любив тепер місто більше, ніж тоді, коли жив тут. Ночі холоду й дні спраги виткали йому чудове мереживо спогадів, може, й неправдивих зовсім, але теплих і втішних.
А місто зустріло його суворо, і просто в обличчя йому війнув важкий дух руїни. З усіх боків нахилились до нього пошарпані будинки, і вибиті шибки лягали йому тягарями на серце. І хоч п'ять років він тільки й бачив, що розпад і смерть, а не міг погодитись, що місто, де ступала була його юнацька нога, так само гниє й розпадається. Спочатку він не міг навіть вмістити це й дивився, як на диво. Він почував, що всихає; його серце в'яло, і рвались там нитки ніжної мережки, яку він довго в'язав був увесь хмурний час, що лежав позад його.
Сергія тягло далі, в глиб міста. Байдуже розгортались перед ним вулиці, порослі травою, червоні прапори й чисте небо.
Замість буяння він спіткав тільки труп, і шумливе колись місто лежало купою стерва.
Він швидко переходив вулицю за вулицею. Прийшовши до тітчиного будинку, він постукав, але примітив, що двері незамкнені, і сам зайшов усередину. Назустріч йому вийшла жінка, і в ній він краще догадався, ніж пізнав, свою тітку, її сиве волосся не походило на тодішнє русяве, дрантя, що було на ній, не нагадувало колишніх суконь, а обличчя, де в густих зморшках зачаївся звір, мовчало про усміхи та вроду.
Вона пізнала небожа відразу, кинулась до нього й оповила руками. Ридання заглушили її слова. Мокрі від куховарні руки безтямно гладили й стискували його, а цілувала вона навіть його сорочку. Йому ніяково стало, аж боязно, і він визволився з її рук.
— Заспокойтесь, тьотю,— промовив він.
Тітка сіла на скриню й посадовила Данченка коло себе.
— Ти ж один лишився... Од кого ж сподіватись, як не від тебе? Твого батька розстріляно, твого дядька, мого чоловіка, утоплено в річці з каменюкою на шиї, як собаку...
— А де мати? — спитав Данченко.
— Мати втекла за кордон... А я... о Сергію! Що я стерпіла! Мене бито по видові, тягано за волосся, як повію! Чотири місяці, чотири місяці, як один день, держали мене в льохові, допитували, ставили під стінку розстрілювати.
Раптом вона схаменулась.
— Т-с-с-с... у мене три кімнати зреквізовано, комуністи живуть... А ти не комуніст часом?
— Ні,— відповів Сергій,— а коли ж розстріляно батька?
— Торік, як німці наступали,— пошепки відповіла тітка.— Вночі аж п'ятдесят заложників розстріляно. А дядька Олексу ще раніш селяни в ополонці втопили. Немає слів, щоб вимовити жах того часу. Я була як загнана вовчиця, як скажена кішка! Ти бачиш, яка я? Так тепер я хоч спати можу, а то ночі пролежувала, очей не сплющивши...
— А Галочка?
— Що Галочці? Перебула той час у хрещеної матері, і нічого їй... Чудна вона. Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись? Дитина вона ще, співає, сміється. Служить десь у народній освіті, чи що, переписувачкою на машинці. Сьогодні неділя, до церкви пішла. Та чого ж це ми сидимо в сінях? Вони зайшли в хату.
— Ти їсти хочеш? Тільки не ремствуй, самий хліб та юшка. Так і годуємось. Галочка вряди-годи принесе пайку хліба, а то спродую те, що не пограбовано.