Чтение онлайн

Худенька жінка, нічого не відповівши, віддала Сашові сумку, набиту продуктами, й потерту ковдру.

— Я вас благаю, — звернулась вона до Максима, який викликав у неї найбільше довір'я, — будьте обережні. — І тихо додала: — Сашо такий… гарячий, стримуйте його… — хотіла сказати «бережіть його», але посоромилася.

— Будьте спокійні, — змовницьким тоном шепнув їй Максим. — Привезу назад живого й здорового, та ще й з орденом.

— З яким орденом? — перелякано заблимала вона з-під окуляр.

— З орденом… з орденом за морську відвагу…

Лікарка сумно посміхнулася.

— Мерщій, уже пора! — гукнув Колка з човна. Не подобалось йому таке хникання.

Нашвидку попрощавшись, хлопці зайняли свої місця за трьома парами весел; Максим сів за кермо. Бай Ілія з інженером підштовхнули старе корито, весла підхопили його й понесли від берега.

Море було спокійне, мов басейн. Барка легко ковзала по його поверхні.

— Дивіться мені! — гукнув услід бай Ілія з посмішкою, але серйозно сварячись пальцем.

— Добре, добре, — з досадою відповів Максим і тихо подав якусь команду.

Хлопці підняли по веслу в знак привітання. Доктор Липова потяглась їх зупинити, серце в неї стискалось від неясного передчуття і страху, але чоловіки різноголосо гукнули: «Щасливого плавання!», вона сумно махнула хусткою й заплакала. Угледівши це, Сашо скипів від гніву. Ах, як вона його зганьбила, як зганьбила!..

Мати й обидва батьки стояли біля причалу, аж поки барка не стала маленькою, мов дитяча іграшка. Тільки тоді вони пішли на роботу.

В дорогу! В дорогу!

Гребти було весело й легко, душу сповнювало почуття радості, відоме тільки людям, які палко люблять море, але довгий час перебували на суші. Біля човна вода була зелена, легка, світла, далі синя, а на горизонті біла, наче молоко. В ранковому повітрі дальні береги здавались близькими, ясними, дивовижно рельєфними: гребни якийсь десяток разів — і допливеш до їхніх фіолетових тіней. Пороздягавшись до пояса, з червоними хусточками на головах, засмаглі й дужі, хлопці гребли ритмічно, як гребці за часів фараонів. Вони поспішали вийти на простір у ту частину затоки, де вільно гуляє вітер, щоб підняти парус. Уже й лоби у них заблищали, вкрившись дрібним потом, а по спинах потекли тоненькі струминки, а Максим усе ще не давав спочинку. Не гребець той, хто принаймні три милі не висидить за веслом. Сашо весь облився потом, намагаючись не порушити ритму, але відчував, що руки от-от опустяться і товариші його засміють. А тут, як на зло, страшенно захотілося пити. Горло пересохло, нічим стало дихати. Максим помітив героїчні зусилля свого друга, але не поспішав; та коли побачив, що воля покидає хлопця, гукнув його до керма, а сам узявся за весла. Колка презирливо посміхнувся. Андрій педантично продовжував працювати.

Витерши лоба, Сашо жадно припав губами до сулії, потім сів і з задоволенням почав вдивлятися в далечінь. Горизонт був чистий. Обернувся назад. Рибальські човни тільки-но відчалювали од берега. Значить, вони, хлопці, першими вийшли у відкрите море. Сашо знову почав дивитися вперед. Наближалися до острова на середині затоки, за п'ять-шість миль од берега. Вірніше, це був не острів, а величезна скеля, об яку бились вітри й хвилі. Вежа автоматичного маяка біліла, мов башта фортеці. Але так здавалося тільки зблизька. Здаля острів був схожий на пароплав, що стоїть на мертвому якорі в затоці. Колись там була тюрма для політичних в'язнів. До дерев'яного причалу острова можуть приставати лише невеликі суденця. Немає тут ні пристані, ні хвилерізу. Пустка.

Сашо не звернув уваги на острів. Усі настільки звикли до нього, ніби його й не було зовсім. Через ту погану славу скелю всі обходили десятою дорогою. Саша більше цікавив обрій. Хотілось побачити напнуті вітрила або дим. Хотілось угледіти океанський пароплав, підійти до нього і привітатися. Але море було чисте. Недалеко від них грав косяк риби. В тихій ранковій воді граціозно шмигав самотній дельфін. Круги над ним виблискували, мов розплавлене срібло. Якась лагідна, наснажена світлом тиша нависла над великою водою, важкою й густою, мов олія. Раптом Сашо натиснув кермо праворуч, і барка попрямувала до острова.

— Стривай! Що ти робиш? — сердито гукнув Максим. — Куди тебе понесло?

Хлопці залишили весла. Здавалось, вони тільки цього й чекали. Барку підхопило тихою течією. Всі задумались. Острів не викликав у них приємних думок.

— Що тут довго міркувати? — наполягав Сашо. — Оглянемо його, відпочинемо, може, й пообідаємо там, розведем багаття, а потім і назад. Чи доведеться коли вдруге, чи ні…

— Непогано… — обізвався Андрій.

— Ну що ж… Їдьмо, — неохоче погодився Колка. — Тільки, правду кажучи, зовсім не подобається мені це гадюче кубло…

— Сашо правду каже! — відрубав Максим. — Острів під самим носом у нас, а наша нога ще там і не ступала. Боюсь тільки одного: як би не спізнитися.

— Встигнемо. Давай! — захоплено гукнув Сашо.

Він подав команду, і барка попрямувала до розваленого трухлявого причалу. Прив'язавши її до високого пакола, хлопці піднялись на крутий берег. Острів був пустий і безлюдний. Посеред нього стирчала споруда колишньої в'язниці, навколо на кривих підпорах ледве трималися цегляні прибудови з повириваними дверима, а на найвищому місці білів маяк, незграбно товстий і не такий величний, як здавалося хлопцям раніше, з води. Весь острів заріс бур'янами, він був засмічений і покинутий напризволяще. Довжина й ширина острова були приблизно однакові — не більше п'ятисот кроків. Ніде не видно було ні деревця, ні кущика. Тільки низька колюча і вже вигоріла морська трава. Не було й птахів, окрім гларусів. Мертва пустеля. Все це створювало враження якоїсь таємничості.

— А знаєте що? — радісно вигукнув Сашо, стукнувши себе долонею по лобі. — Дивний острів! Піратське гніздо! Такого не знайдеш і в Індійському океані. Як нам раніше не спало на думку зробити його нашим!

— Як це нашим? — заперечив Колка. — Острів державний і не може бути нашим.

— Що ти мелеш! — уперся Сашо, якого ще не залишило натхнення — Все одно його ніхто не використовує, значить, може бути нашим. Ну, звичайно, без грамоти на право власності. Не поїдемо в Н., проведемо канікули тут. Крім того, що до міста не далеко… — Але, згадавши щось дуже важливе, що стосувалось Н., він додав уже без запалу: — Шкода, що пляжу немає. Здохнути можна в цьому гадючому кублі!

Та хлопцям уже сподобалась ідея. Перебиваючи один одного, вони почали вносити пропозиції, як упорядкувати острів, і так далеко сягнули в своїх мріях, що були певні: община дозволить їм осісти тут на літо. І Сашо знову захопився. Було безліч пропозицій: зруйнувати огидну стару будівлю, зробити собі маленьку хатку, а на мілкому місці накидати каміння і побудувати хвилеріз; прибудови перетворити в голуб'ятники — для зв'язку з містом, освітлювати приміщення ліхтарями або свічками. От тільки як бути з гасом? У ті роки його було важко дістати, але якось би упорались. Якби тільки й клопоту, що гас.