Чтение онлайн

— Ні, чому ж, оскільки це не йде на шкоду штурманській справі. До речі, в поході ви чудово проявили себе як штурман.

Він обірвав сам себе, здається, надто захопився похвалами.

— Правда, повинен відмітити у ваших віршах фактичну неточність. Ніякої міни на фарватері ми не зустрічали.

— Цей поетичний образ, я думаю, можна простити лейтенантові, — сказав Людов, що якраз підійшов. — Наскільки я розумію, під міною він мав на увазі підступи наших класових ворогів… На мій погляд, цікавий у художньому відношенні і образ мирного неба кольору голубиного пір'я, що ховає в собі загрозу війни.

— «Всюди — де наш флот славетний плавав — честь землі радянської проносив!» — процитував Курнаков. — Добре, лейтенанте! — І знову обірвав сам себе, докірливо глянув на Ігнатьєва. — Тільки зрозумійте: ці ваші вихри, вони всю картину псують!

— Не знаю, як з точки зору широких мас штурманів, — усміхнувся Людов, — але, на думку сучасних поетів, довге волосся зовсім не обов'язкове для писання хороших віршів. Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи Маяковський любив ходити з коротко підстриженим волоссям.

— Що ж, товариші офіцери, — трохи ослаблим голосом сказав Ігнатьєв, — мабуть, доведеться мені зайти до парикмахера в базі.

Сергій Микитович Агєєв зустрівся з Танею незабаром після розмови з Людовим у каюті Андросова. Окликнувши її на верхній палубі, віддав їй жменьку зім'ятих обривків. Вона подивилася на них, її милі губи затремтіли, волого блиснули очі. Сильно перехилившись через поручні, кинула ці обривки за борт.

— Спасибі, Сергію Микитовичу!

Вона глянула з ніжною вдячністю, хотіла ще щось сказати, але промовчала, поклавши на поручні тонкі змерзлі пальці.

«Ну, говори ж, диваче! — подумав тоді Агєєв, — візьми в руки ці пальці, скажи все, що ти думаєш про неї, про те, що вона найкрасивіша, найкраща дівчина в світі».

— Відверто скажіть, Тетяно Петрівно, — вимовив він уголос. — Не ображаєтесь на мене? Що я тоді нібито запідозрив вас?

— Ви не могли інакше, — задумливо сказала Таня. — І я нікому нічого не мала права сказати… З мене слово взяв майор Людов.

— Мовчання — ограда мудрості, — сказав мимоволі Агєєв.

Вона глянула здивовано.

— Це в капітана Людова приказка така була у воєнний час.

Але Таня думала про інше. Вона почала говорити, дивлячись у хвилясту далину. Розповідала все, що стільки часу таким страшним тягарем лежало на серці.

Це сталося на головній вулиці бази, коли, вийшовши з книжкового колектора, вона поверталася в порт.

На вулицях було багато людей, і, може, вона розминулася б з ним, коли б не зустрілася майже лицем в лице, і, звичайно, впізнала його з першого погляду.

Він ішов діловитою, швидкою ходою — чоловік, перстень якого вона носила завжди. Він був не у військовому, а в цивільному костюмі, що трохи мішкувато сидів на ньому, як сидять речі, куплені готовими. Одну мить вона навіть завагалась. Ще в госпіталі подруги піддразнювали її, говорячи, що в нього таке звичайне, схоже на сотні інших обличчя. Але вона не могла помилитися — надто добре запам'ятала, коли ходила коло нього дні і ночі, і поставу його голови, і особливий рух плечей, і інші непередавані прикмети.

Вона не змогла догнати його відразу. Він повернув у провулок, зайшов у ворота одного з будинків. Побачила тільки, як зачинилися двері під напівтемною аркою воріт.

Вона постукала — спершу дуже тихо. Зсередини ніхто не обзивався. Хотіла піти, але постукала ще раз, сильніше — двері відчинилися. Він стояв на порозі, ледь-ледь нахмурившись, явно не впізнаючи її.

— Пробачте, вам кого?

— Ви не впізнаєте мене? — спитала. Тепер вона переконалася остаточно.

— Дмитре Васильовичу, ви не впізнаєте мене?

Вона часто дихала від швидкого бігу, притисла, певно, руку до грудей. Тоді він, звичайно, побачив перстень. І, побачивши, усміхнувся, — на його обличчі з'явився той м'який, привабливий вираз, який вона так любила.

— Таня? Невже Таня? Заходьте.

Вона ввійшла. Він поспішив зачинити за нею двері. Коли вона вперше відчула щось недобре? Чи тоді, коли, впустивши її в кімнату, в дивну, трохи похмуру кімнату з кричущою обстановкою, він навіть не запропонував їй сісти? Чи коли зрозуміла, що його думки зайняті чимось іншим, що він заклопотаний і схвильований, хоч з усмішкою дивиться на неї, тисне дружньо руку?

— Так, тепер я впізнав вас. Не впізнати дівчину, яка врятувала мені життя!

У нього були пітні, холодні пальці. Скільки разів уявляла собі, як відбудеться ця зустріч, а в житті все вийшло не так. Він усміхався, але якоюсь напруженою посмішкою. Дивився на неї, проте здавалось, її не бачив.

— Як чудово зустріти старого друга… І як шкода, що усе вже в минулому…

Він поспішив сказати це «усе в минулому…». Вона знала, що прийнято розуміти під цими словами. Він так поспішав одкараскатись від неї. Вже тоді вона знайшла б у собі сили піти, не сказавши більше нічого… Але треба було з'ясувати, зрозуміти…

— А я чекала вас, — почула вона свій дуже слабкий, благальний голос.

Серце билося швидше й болючіше. Він стояв, трохи схиливши голову, у великому дзеркалі на стіні відбивалися його прямі плечі і широка, наче залізна, коротко підстрижена потилиця.

— Якщо можете, Таню, простіть… Таке життя…

Потилиця в дзеркалі напружилася, трохи піднялися плечі.

— Зустрів іншу хорошу дівчину. Робота, сім'я. Я радий був побачитися з вами.

Такої образливої, зневажливої посмішки вона ніколи раніше не бачила в нього.