Відчай
Шрифт:
…Відклавши нарешті червоні й сині папки, Берія зняв пенсне, потер повіки, всміхнувся візитерам своєю несподіваною чарівною усмішкою й спитав:
— Що сталося?
Деканозов і Комуров переглянулись: мабуть, так і не вирішили, хто з них доповідатиме.
— Дозвольте, почну я, Лаврентію Павловичу, — трохи розгублено сказав Деканозов. — Богдан доповнить і поправить, коли щось не так.
— Починайте, слухаю…
— Ви, звичайно, пригадуєте «дев'ятого»? Він же Юстас? Працював у Берліні, в Шелленберга…
Берія відповів не зразу, бо допускав, що Абакумов міг уткнути і йому в кабінет прослушку — на прохання Старця, звичайно, адже він, Берія, ставив «жучки» у Молотова, Кагановича, Жданова, Ворошилова — деспот хотів знати, про що його гвардія розмовляє дома, в кабінеті, на дачі, а чому тепер не послухати і його, Берію?
— Ні, — відповів маршал, хоч начебто йому щось розповідав Меркулов, особливо звертав увагу на те, що батько полковника Чека був членом меншовицького центрального комітету. Берія тоді поцікавився його долею: коли посадили?
Меркулов відповів, що старший Владимиров загинув у двадцять першому від білобандитської кулі, активну роботу в партії припинив ще в лютому вісімнадцятого, був цілком лояльним, судячи з документів, що збереглися.
— А хто ці документи готував? — замислено спитав тоді Берія. — Якісь Александровичі, Уншліхти або Кедрови з Бокіями? Ви його викличте сюди, цього Юстаса, нехай на нього тут подивляться, дома людину краще видно, ніж за кордоном…
Саме тоді Ісаєву й надіслали шифровку з проханням повернутися, але зв'язок з ним обірвався, відновився лише під час югославської кризи, у квітні сорок першого. Його вже не викликали, бо Берія тоді точно знав, що Гітлер почне війну саме двадцять другого червня, інформація була абсолютна, але повторити це Хазяїнові було безумством, той лютував так, що міг кинути в камеру, підняти на дибу, знищити…
— Ви пригадуєте, Лаврентію Павловичу, — тихо сказав Комуров. — Ми за вашою вказівкою готували на нього документи на звання Героя за зрив переговорів у Швейцарії між Даллесом і німцями…
— А чому ви, власне, з'явилися до мене, а не пішли з цим питанням до Абакумова? — здивувався Берія. — Я зараз подзвоню до нього, проведіть нараду, а потім, якщо вирішите порадитися, приїжджайте втрьох, навіщо ігнорувати наркома?
Деканозов, мабуть, зрозумів ті мотиви, що примушували Берію поводитись саме так.
— Оскільки Абакумов, — сказав він, — тоді, коли працював Штірліц, займався СМЕРШем, ми не хочемо ставити наркома в незручне становище…
Але Комуров гнув своє:
— Віктор не орієнтується в цій ситуації, Лаврентію Павловичу… А коли зрозуміє, то може повернути справу не туди, куди слід.
Берія схопився з-за столу:
— Ти свої інтриги облиш! Що за батумські штучки?! Одну справу робите!
Сховавши папки в сейф, викликав Саркисова:
— Подзвони на дачу, нехай накриють стіл на трьох, голова тріщить, хоч годинку повітрям подихаю, — і пішов до дверей, кинувши Деканозову й Комурову: — Їдьмо, я вам там мозок прополощу, інтригани…
Тільки в машині, відгородившись од шофера й охоронника товстим склом, Берія сказав:
— Ну, тепер розповідайте…
— Ініціатором арешту цього самого Ісаєва був я, Лаврентію Павловичу, — сказав Деканозов. — Богдан тільки ордер підписав… Справа в тому, що він може стати ключовою фігурою у справі Валленберга, а ви знаєте, як Йосиф Віссаріонович ставиться до цього безглуздого інциденту…
— Це не безглуздий інцидент, — заперечив Комуров. — Ми хотіли віддати Валленберга шведам, але Абакумов особисто вивіз його з Будапешта в Москву і почав м'яти, вибиваючи зізнання, що той працював на гестапо… Ну й пом'яв — ми його насилу відходили…
— Що у вас є на Ісаєва? — спитав Берія.
— Звернення до Кузнецова й Лозовського, — відповів Деканозов. — Тобто зв'язок з ворогами… З майбутніми ворогами народу… Це перше. Зізнання, що він є прибічником Тіто, — два… Решту досить незграбно зробив Влодимирський, він тепер, — Деканозов посміхнувся, — «Аркадій Аркадійович»… Маємо зізнання, що зустрічався з Троцьким, називав його «вождем РСЧА»… Курить фіміам Тіто… Є зобов'язання «працювати на англійців», підібрано квітневі шифровки з Берліна, щоб ми переказували гроші на його ім'я у Парагвай…
Берія досадливо перебив Деканозова:
— Якщо мене не зраджує пам'ять, Меркулов вважав це грою…
Комуров зітхнув:
— До речі, він ще там, у Південній Америці, в нашому посольстві просив, щоб ми негайно забрали Мюллера, давав координати… Але ж сидять на місцях анкетні йолопи, що для них Мюллер?!
— Хто призначав цих людей? — спитав зацікавлено Берія.
— Ми, Наркомат закордонних справ, — відповів Деканозов. — Але є віза Абакумова.
— Підготуйте мені записку, — сказав Берія.
…На дачі і в своєму особняку на вулиці Качалова Берія не боявся підслухування (точніше, не в такій мірі, щоб непорушно уникати ризикованих розмов), оскільки запрошував до себе Курчатова, реабілітованого Ландау, Мікуліна, інших учених, він увів в особисту охорону свого інженера, який контролював можливість проникнення «ворожих технічних спецслужб»; абакумівські «жучки» знайшли б неодмінно; в Кремлі така профілактика була неприпустима — хоч Сталін давно вже не жив тут, перебравшись на Близьку дачу, але працювати приїжджав сюди — негайно настукали б…
І все-таки Берія, коли сів за стіл, машинально ввімкнув приймач і розмову продовжив, бо в голові його щось зріло, важко, похмуро крутилося, немов жорна гігантського млина приладнувалися одне до одного…
Валленберг цікавив його такою ж мірою, як і Сталіна; Швеція й досі вимагала повернути викраденого дипломата; взимку сорок п'ятого посол у Стокгольмі Олександра Коллонтай, та й сам Деканозов запевнили шведські власті, що Валленберг перебуває в Будапешті під охороною радянських військ; як тільки закінчаться вуличні бої, його відправлять додому, немає ніяких підстав для занепокоєння.