Чтение онлайн

— А я не вірив у це, — зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. — У голові таке не вкладалося…

— Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження.

— До революції?

— Так.

— У які роки? Де зустрічалися?

— Особливо часто в Парижі, в одинадцятому…

— А потім?

— Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого…

— Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був?

— Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається…

— Зінов'єв, — підказав слідчий.

— Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми — тільки через місяць, з Мартовим…

Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром…

— Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, — запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту.

— Давайте якнайшвидше закінчимо, — попросив Ісаєв, — тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну…

— Ми практично закінчили, їжте…

Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.

…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі:

— Спатимете в камері!

…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима:

— Ледь-ледь краще старому, — сказав він. — Ще кілька запитань, і підете відпочивати.

— Тварюка, — тихо мовив Ісаєв. — Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили.

— Це як начальство вирішить, — розгублено відповів Сергій Сергійович. — Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так?

А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один — не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.

Напередодні розмови з генералісимусом Хрущов не спав майже всю ніч.

Укотре вже він ставив собі таке просте й таке принизливе для нього запитання: чи говорити вождю — сам на сам — усю правду чи «ковзати», як це було прийнято зараз у Політбюро, ЦК, Раді Міністрів, обкомі, правлінні колгоспу, сільській хаті і навіть у міській комуналці, де, за секретними підрахунками групи київських статистиків, на сім'ю з п'яти чоловік припадало сім квадратних метрів житла; дід з бабусею спали на ліжку, чоловік з жінкою — на дивані, діти — на підлозі.

Засуха сорок сьомого спалила поля України, Поволжя, Молдавії, Центральної Росії.

Насіннєвих запасів уже не було — хліб у колгоспах забирали в рахунок обов'язкових поставок дочиста, сільські комори кишіли худющими пацюками, лікарі відкрито говорили, що може спалахнути чума.

Сталін усе-таки підписав вказівку: Україна зобов'язана поставити не менше як півмільйона пудів зерна; Хрущов відмолив зниження контрольної цифри до чотирьохсот тисяч.

Зважився на це (дзвонив особисто Сталіну по ВЧ; номер набирав негнучким пальцем, аби приховати від самого себе дрож) після того, як одержав листа від Кириченка, секретаря Одеського обкому, якого завалили листами колгоспники з проханням допомогти і тому об'їхав область, щоб самому переконатися — панікують як заведено, чи справді де-не-де є провали на продовольчому фронті.

«Дорогий Микито Сергійовичу, повірте, я не насмілився б звернутися до Вас з цим листом, — писав Кириченко, — якби не таке жахливе, справді катастрофічне становище на селі, свідком якого був я особисто… Я почну з маленької сценки: жінка різала трупик свого маленького сина, померлого від голоду; вона різала його на акуратні шматочки і при цьому говорила не перестаючи: «Ми уже з'їли Манечку, тепер засолимо Ванечку, як-небудь протримаємося…» На грунті голоду вона збожеволіла і порубала своїх дітей… У всіх колгоспах тільки одна надія, аби знову ввели карткову систему, лише це врятує область від повального мору…»

Хрущов уявив собі, що його жде, коли він зачитає цього листа Сталіну на засіданні Політбюро.

Він знав підступність цієї людини, але завжди зберігав у серці обурену шанобу до нього; хто витяг його з безвісності? Прилучив до освіти? Ввів у ЦК? У Політбюро?!

Він, Сталін, з подання Кагановича.

Хрущов уперше жахнувся на лютневому Пленумі ЦК, коли Єжов запропонував негайно розстріляти Бухаріна й Рикова, які сиділи в залі засідання серед інших членів ЦК; було внесено іншу пропозицію: віддати їх до суду військового трибуналу; Сталін, пихнувши люлькою, похитав головою: «Насамперед закон, Конституція і право на захист. Я пропоную відправити їх у НКВС, нехай там у всьому розберуться… У нас слідчі — народ об'єктивний… Невинного вони не образять, невинного — звільнять…»

Він говорив це спокійно, з болем, упевнено, — через два тижні після того як Юра П'ятаков, найчесніший більшовик, улюбленець Серго, який помер за кілька днів до відкриття Пленуму, зізнався на черговому процесі у тому, чого — Хрущов знав це також — не могло бути насправді!..

А в заключній промові на Пленумі, коли Бухаріна й Рикова вже повезли в НКВС, де їм дали право на доказ своєї безневинності, Сталін легко кинув: «Троцькістсько-бухарінські шпигуни й диверсанти…»

Удруге він жахнувся, коли Сталін поінформував їх: «Єжов — виплодок пекла, вбивця й садист, на ньому — кров найчесніших більшовиків… Він знищував конкурентів, мерзотник… Рвався до влади, ми всі були приречені, ви всі були приречені, всі до одного, хотів стати російським Гітлером».

А на фронті? Хрущов з прикрістю згадував тисячі хлопчиків-червоноармійців, які — за його, Сталіна, наказом — ішли під німецькі кулі. Як він, Хрущов, боровся, як благав Сталіна відмінити наказ про наступ на Харків! «А я не знав, що ти такий панікер, Хрущов, — сказав Сталін. — Сентиментальний панікер… Нам такі не потрібні, нам потрібні гранітні люди…»

І от сьогодні він повинен примусити себе вимовити прохання про відновлення на Україні карткової системи, щоб уберегти від голодної смерті сотні тисяч українців.