Чтение онлайн

— На відміну від свого чоловіка ти мала абсолютний успіх, виглядала просто блискуче!

— Знаєш, я ніяк не могла збагнути, котрий з них Шеффілд, доки не надягла окуляри.

Честер знову глипнув на мене пильним оком; він ще посміхався, але я бачила — він сердиться.

— Що з тобою?— на разі спитав він різким тоном.— Ти цілий вечір не зводила з мене очей.

— Зі мною? Нічого.

— У Джіма знову якісь неприємності?

— Та ні. Якщо вірити останньому листу, його справи навіть покращали.

— Послухай-но, якщо ти про Теда Гулда, то я виявив до нього максимум терпіння!.. А що, як я виклопочу йому титул? Я давно про це думав.

Я не мала наміру говорити про Гулда — боялася. Але ця його фраза про титул мене страшенно обурила, і в мене прохопилося, що бідолаха, мабуть, дуже ображений на нього, Честера.

Честер визвірився на мене й запитав, чого я, нарешті, від нього хочу.

— А як накажеш чинити з такими як Раунд або Гулд, юродивими й шантажистами, що б'ють на жалість? Раунд і досі переконаний, що йому на роду написано бути прем'єр-міністром, хоч насправді він — справжнісінький йолоп, і ти це добре знаєш. Бо якби він був хоч трохи розумніший, то не мав би такої високої думки про свою особу.

— Колись ти казав, що найкраще — не звертати на таких людей уваги.

— Еге ж, казав, бо сам був дурень,— провінційний шмендрик, переконаний, що його дивоглядних талантів цілком стачить для того, щоб розігнати імлу. Тепер я порозумнішав. Ні, Раунд і його компанія — смертельна загроза для всієї нації. Найстрашніший з дурнів той, хто вважає себе за розумного. Він говорить з іншими дурнями їхньою мовою — і тішить їхню пиху!

Цю тираду було виголошено з притиском, прокурорським тоном; скінчивши, він зміряв мене довгим і лютим поглядом, ніби хотів сказати: «З тим усе ясно,— але що мені робити з тобою, уперта дурепо?»

Після того мені як заціпило, і це теж, з його погляду, був злочин. Я повинна була кинутися до нього, запевняючи, що він цілком має слушність. І хоч я була згодна з кожним його словом (та й хто, живучи під охороною поліції, не погодився б з тітоньчиною думкою про «цих скажених собак»?), мені забракло сили сказати йому про це.

Річ у тому, що в наших взаєминах, так гарно «організованих» і продуманих, не лише з його, а й з мого боку, від перших же днів війни виникло щось нове й не до кінця зрозуміле: так ніби в мене теж з'явилися «нерви», у них була своя, і досить химерна, політика.

Коли Честер мовчки ліг у ліжко й пригорнув мене, я сказала собі: «Ну що ж, карай мене, карай!», але винною себе не почувала. І подумала: «Невже я ненавиджу його? Ні, це було б несправедливо». Але десь у глибині мого єства, у тій його клітині, яку боляче вразила сьогоднішня сцена з Гулдом, причаїлося почуття ненависті.

93

Честер не випадково спитав тоді про Джіма. Він знав, що ми з тітонькою посилали запит про нього до африканського відділу міністерства у справах колоній.

Джім не міг оклигати від безлічі хвороб, а ми знали, що обидва його попередники померли на цій «штрафній станції» один за одним. Ми знали й те, що Джім швидше віддасть богові душу, ніж звернеться до лікарів і дозволить відправити себе в Англію. З його погляду, це було рівнозначне визнанню своєї поразки; він не міг полишити своїх луга напризволяще саме тоді, коли ризик утратити самостійність (яку вони боронили сотні років) був для них особливо великий. Англійці намірялися злити їх докупи з чужою для них народністю (то були мусульмани з долини), поставивши за вождя об'єднаного племені їхнього лютого ворога. Ну й, нарешті, через їхні селища мала пройти нова широка торгова траса.

Уже однієї цієї дороги, яка відкрила б доступ усіляким гендлярам та «гешефтмахерам», вважав Джім, було досить, щоб цілковито знищити самобутність луга. І він вирішив цього не допустити.

Ми зійшлися на тому, що тільки божевільний не спинив би Джіма; чи ж може одна людина встояти проти цілого уряду? Я обережно натякнула йому, що війна стала такою жахливою, як ніколи, і до всього іншого людям тепер байдуже. Тітонька послала йому ящик віскі. Ніколи ще вона не була на нього така сердита. Пообіцявши й пальцем більше не ворухнути заради «цього впертого віслюка», вона була страшенно роздратована, коли я сказала їй, що на відміну від декого не стоятиму осторонь і не дивитимусь байдуже на те, як убиватимуть Джіма.

— Але що, що ти можеш зробити для нього? Хоча й завше торочиш, що безвихідних ситуацій нема!

— Тоді чом би нам не послати запит міністрові у справах колоній? Зрештою, все, що вони роблять з цими луга — обурливо! І не просто обурливо,— злочин!

— А тобі не спало на думку, дурненька, що я вже про все подбала? Та віз і нині там, бо навколо цієї історії — сама лише метушня та галас. Ні, вони таки добре вибрали час. Джімові слід негайно тікати з Африки. Вони залюбки його відпустять, дадуть йому пенсію, а тоді вже хай він чихвостить їх собі на втіху.

Тепер тітонька знову жила у Бакфілді (для нас було великим сюрпризом, що вона виїхала з Лондона, злякавшись німецьких бомб) і знову марила Джімовою відставкою. Вона умовила Боба взяти його до себе управителем і вже почала навіть обладнувати кімнату своєму пестунчикові. І коли хто-небудь нагадував їй її ж власні слова про те, що маєтки типу Бакфілда — лише зайвий клопіт для господарів, тітонька миттю спалахувала й починала, оперуючи цифрами, доводити, що варто лише перетворити Бакфілд на справжню ферму й узятися як слід за господарство, маєток приноситиме великі прибутки. Правда полягала в тому, що після повернення з Лондона тітонька знову закохалася в родовий маєток (мабуть, у дитинстві вона зазнала там щастя), і думка про те, щоб віддати його в чужі руки, була їй неприємна. Вона жила новими планами (і навіть продала Палм Коттедж, аби придбати сучасне обладнання для бакфілдських корівень); отож тітонька й сердилася на Джіма за те, що він не хоче кидати служби.

І все-таки тітонька знайшла у парламенті людину, яка хотіла будь-що зажити слави, а тому й узялася за африканські справи. Вже за кілька тижнів (новий уряд саме набув чинності, і нових міністрів буквально засипали питаннями) він вніс запит про те, що коїться навколо утворення Лугаленда, чи не загрожує це війною з племенем луга, і чи не тому резидента заслали в іншу місцевість, що він перестеріг уряд?

Міністр у справах колоній стримано відповів, що ніякої загрози з племенем луга не існує, а капітана Леттера, чиї послуги уряд високо цінує, перевели в інше місце виключно у зв'язку з переглядом кордонів,— тільки це і ніщо інше вимагало перенести резиденцію до центральної частини району. З таким же успіхом він міг би додати, що «ці зміни призвели до розширення території, котрою керує капітан Леттер».