Чтение онлайн

— Я наголосив, як ти чула, на слові «хочеш». Отже, чого ти хочеш — піти від мене — чи піти від мене до Джіма?

— Благаю тебе, Честере, не влаштовуй мені допиту, надто пізно, слово честі, вже надто пізно. Не слід мене затримувати, та ти вже й не зможеш цього зробити.

— Якщо ти справді хочеш піти, я тебе не триматиму.— І, помовчавши трохи, додав.— Я лише хочу, моя люба, щоб ти була щаслива, бо всім, що маю, завдячую тобі.

— Облиш, це не допоможе тобі знову мене спіймати. Я зовсім не була такою бездоганною, і ти це добре знаєш.

— Можливо, ти й справді мене не кохала — то я цього й не сподівався. Між нами була така різниця,— нас роз'єднувало майже все. Я від самого початку зрозумів, що гірший тобі за чужинця; я для тебе ніби дикун,— навіть віра моя тобі гидка.

І коли, вражена цим закидом, я спробувала заперечити, що його «класова ідея» тут зовсім ні до чого, Честер спинив мене рвучким помахом руки, сказавши:

— Я згадав про це тільки тому, що подібні речі роблять тобі честь. Але ти й не грішила проти любові,— бо ти обіцяла і була мені за добру дружину.

— Я не робила нічого такого, що вимагало б від мене великих зусиль. (Мені якось хотілося оминути слово «клас»). Бути за дружину—означає щось робити. Чим ще я могла заповнити вільний час?

— Але й подружні обов'язки можна виконувати по-різному. Ти ставилася до мене поблажливо, та мене це ніколи не ображало.

— Ну навіщо ти кажеш, що я ставилась до тебе поблажливо? Це несправедливо. А щодо подружнього обов'язку, ти й сам знаєш, у жінок це трохи інакше, ніж у чоловіків: жінки люблять, щоб у домі був мир і спокій.

32

До зали ввійшли дві прості жінки з клунками, із тих, що приїздили на базар. Вони сіли навпроти дверей і, зразу ж упізнавши Честера, витріщились на нього й почали підштовхувати одна одну ліктями,— їм було цікаво, хто ж це підчепив їхнього божка. Стишивши голос, я сказала Честерові:

— Може, припинімо розмову? На нас уже дивляться.

Та він лише заперечливо хитнув головою і вів своєї:

— Отже, ти все вирішила? Остаточно?

— Так, Честере, я мушу. Й ота різниця між нами, про яку ти казав, ні до чого. Мені важко пояснити тобі — тепер, отут, коли ці жінки вп'ялися у нас очима,— як ти помиляєшся. Скажу тільки ще про одне — про Тома.

— Звичайно, я відішлю Тома до тебе,— відразу ж, як ти цього забажаєш.

— Ти дуже добрий.

— Ні, я лише намагаюсь чинити все справедливо.

По тих його словах мене знову пойняло хвилювання,— чи, може, страх? Тепер я знала — на мене чекає серйозний двобій. Честер допитливо дививсь мені у вічі, і я зрозуміла, що він уже щось надумав і намагається вивідати, що в мене на думці. Звичайно, це лише зміцнило мою рішучість і бажання дати йому відсіч. Мене тільки бентежили жінки навпроти, до яких приєднавсь ще дебелий чолов'яга з червоним шарфом навколо шиї і хлопчик років чотирьох. Жінки, очевидно, вже зрозуміли, що між нами якась суперечка, і щосили прислуховувалися до кожного нашого слова. Хлоп'я (що запхало в рота цукерку — разом з половиною своєї брудної долоні) теж витріщилося на мене, ніби намагаючись збагнути, що цікавого знайшли в мені жінки. Я сказала:

— Слово честі, Честере, припинімо цю розмову тут, на вокзалі, де всі, кому не ліньки, пасуть нас очима.

Однак Честер лише пересмикнув плечима і підсунувся до мене майже впритул.

— Ти зумисне мене дратуєш?— спитала я.

Він не звернув на мої слова ніякісінької уваги і правив своєї:

— Треба подумати, як було б справедливіше для всіх нас.

— Негоже тобі казати, ніби я лише зглянулась на тебе. Бо я ніколи не дивилася на тебе зверхньо, їй-богу.

Я хотіла сказати, що тільки схибнутий на ідеї класових суперечностей може думати, ніби взаємини між людьми будуються виключно на поблажливості, але я, звичайно, боялась навіть натякнути йому на це.

Честер глянув так, ніби прочитав мої думки, і поволі мовив:

— Я боюся лише одного: ти робиш страхітливу помилку. Я знаю, ти скажеш, що такі слова у моїх вустах цілком зрозумілі, що в мені говорить егоїзм, але я не годен нічого з собою зробити. Застерегти тебе — мій обов'язок.

— Твій обов'язок — діяти всупереч моєму бажанню? Мені здалося, ти оце щойно стверджував, ніби над усе бажаєш мені щастя й не ставитимеш мені перепон.

— Йшлося про відповідальність за наш шлюб, що дав такі щедрі набутки... у нашій співпраці.

І він виголосив цілу промову про те, як я йому допомагала, можливо, сама того не усвідомлюючи (знову натякає на мою «класову приналежність», подумала я собі, шаленіючи від того, що цього чоловіка несила було переконати ні в чому, що йому невигідне); він навіть спробував довести, ніби в такій ситуації нам не можна виходити лише з особистих емоцій, мовляв, емоції — дуже хистка основа. Коли ми вже хочемо знайти розумний вихід, слід опертися на якийсь принцип, безсумнівний для нас обох. А я, звісно, маю погодитися з думкою, що наше одруження було плідне не тільки для нас, а й для наших близьких: воно ж, мовляв, освячене працею на ниві справедливості й загального добра.

— І тепер,— скінчив він,— якщо я маю бодай невеликий шанс бути обраним у парламент, мені хочеться втішити себе надією, що сфера моєї діяльності помітно збільшиться, і я зможу стати у більшій пригоді людям. Я переконаний, Ніно, цілком переконаний, що бог благословив наш зв'язок, і ти ніколи собі не простиш, якщо розірвеш його.

Цей його маневр ще дужче мене розсердив, і я сказала, що бог навряд чи цікавиться політикою; але Честер одразу ж і відповів, що богові, безперечно, осоружні будь-які страждання та біди.

— Звісно, як і тобі,— додав він.

— Нехай і так, але я теж маю свої принципи і просто не розумію, що ти хочеш сказати, кажучи про мою поблажливість і зверхність.

Малий тим часом відійшов від жінок і поволі наближався до нас, намагаючись обійти стіл,— бридотний стіл із світлого дуба,— такі неодмінно є в кожній пасажирській залі. Він уже дійшов до кінця шляху і стояв, спершись на стіл; замурзаний цукеркою, малий длубав пальцем у носі й дивився на мене виряченими очима з безтямністю в погляді, як ото теля дивиться на водоколонку. Цей нестямний погляд діяв мені на нерви, і останні слова я промовила досить голосно. Мабуть, жінки почули цю мою фразу, бо знову втупились у мене, і навіть квіти на їхніх капелюшках наче завмерли від цікавості. Дебелий чолов'яга теж кинув на мене оком, і в тому погляді була не так цікавість, як зневага,— ніби перед ним сиділа іноземка, що не знає, як триматися на людях.