Чтение онлайн

– А скільки важить той матрац? – сконфужено поцікавився Левко.

– Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео. – Росіянин переможно посміхнувся. – Два кілограми триста грамів – трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось сто дев’яносто дев’ять шведських крон. Хіба не пісня?

– Це буде небезпечно, – уявляючи спуск по тропічній річці, хмурився українець.

– Це буде весело, – поплескав його по плечу Сьома. – Все, я пішов збиратися.

Українець повертався з центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко не пішов звичною дорогою. Спершу заскочив у супермаркет, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенгта. Таким чином, хлопець простував додому не вздовж колій pendeltag’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко йшов по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої направо від головної дороги відгалужувалась невелика, але охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спонья-чірквеґ (Spanga kyrkv"ag). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Вертаючи від супермаркету, хлопець вийшов на Спонья-чірквеґ південніше від Бенгтової вілли. Тож йому довелося підійматися – пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялась від тієї, що впиралася у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий самий ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають з боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через врунисті кущі іноді здається, що йдеш серед лісу, а не в густонаселеному передмісті Стокгольма. Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Дуже стара модель. Машина приткнулася зліва на дорозі, ледь не в’їхавши в чагарник. Фари погашені, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся у кущах, вистежуючи здобич. Проходячи повз, Лео нахилив голову і роздивився невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї ж секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь тіло українця. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потекли струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, але так і не зміг ухопити, що саме.

Діставшися Стінсбакен, вкритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко пересилив бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенгта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх. Лампу вмикати не став. Зайшов у свою кімнату й обережно підібрався до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати видно Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь неї й прозирала незначна частина вулиці. Зачаївшися за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями і цілком очікувано побачив сріблястий «Volvo». Жодного сумніву: машина навмисно зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенгта. Якщо бути точним – у єдиному місці, звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це – простий збіг? Навіть коли так, що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає Бенгта? Дурниці.

Левко спробував пригадати обрис за кермом. Що його так занепокоїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півтемряві. Там було щось інше. Якась риса, що відразу кинулася в очі. Проте візуалізувати, відтворити її в пам’яті хлопець не міг, хай як намагався.

Забравшися з кімнати, Лео затупотів сходами на перший поверх. Зазирнув на кухню. Пакет зі сміттям був повний. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенгту по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, але, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно (а таке траплялося частіше, ніж їм хотілося).

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору і ввімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Затим скотився вниз, схопив пакет, устромив ноги в кеди і пошурував надвір. Контейнери для сміття містилися на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала і вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим, принаймні він сподівався на це. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки і, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він з усіх сил напружував зір, аж у лобі занило, але не зміг пробитись поглядом у салон легковика. Небо ще не зовсім посіріло, і на Спонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби зазирнути досередини.

Коли Левко зібрався підвестися й викинути пакет у контейнер, до нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хлопець висунув макітру далі і… скам’янів. Лише за кілька кроків від нього, встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивлявся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його не побачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були важкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє покриття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Через мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко кинув пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirstr"oms Irish Pub».