Чтение онлайн

Мої очі, шукали Валерку. Між хлопцями в цей час велася розмова про музику. Сашко Апачі розповідав про альбом якогось репера і про те, як добре йому тренується, коли бубнить той американець. Так, я згоден, музика може підняти настрій. На той момент мої емоції могла передати один вибуховий трек: “diesel power” гурту ”Prodigy”, який раптово змінювала «Весняна соната» Бетховена.

Коли хлопці струмком один за одним підіймалися крізь натовп по сходах ґанку в бар, я запримітив Валерку. Той сидів за великим дубовим столом біля критого літнього бару в колі своїх друзів і пив пиво. Макс побачив, куди спрямований мій погляд, але нічого не сказав нашим, які вже були в середині. Лишився пильнувати. Оцінивши ситуацію, пішов прямо до нього впевненими кроками.

Вся компанія здивовано подивилася на прибульця, що втупився прямо у очі Валерці. Не довго думаючи, я швидким рухом схопив бокал з пивом і виплюснув його в обличчя неприятеля, той просто отетерів. Перехилившись через стіл, я прошепотів йому на вухо: “Ще раз хоч пальцем торкнешся Соломії – повибиваю мізки з голови. Зрозумів?” Після цих слів, обливши здивованих присутніх крижаним поглядом, пішов у зворотному напрямку, знаючи, що зараз все почнеться. Я вже був готовий до всього.

Грати крутого хлопця було неприємно. Та відступати вже не було сенсу. Відсікаючи всі зайві думки, спрямовував увагу тільки на ціль. Коли перестаєш боятися – голова починає працювати, а у вуличній бійці головне контролювати ситуацію і не втрачати голову. Я рухався швидко по викладеній бруківкою дорозі у напрямку виходу. А в цей час Валерка підводився із-за столу, сильно матюкаючись і проклинаючи мене, гасив недопалок об стіл, знімав куртку, відсовував стілець і, сповнений ненависті після привселюдної ганьби, вже пробирався до мене, витираючи обличчя серветками.

Для них, двадцятип’ятирічних, я був простий вісімнадцятирічний хлопчак, який просто з неба звалився. Мене недооцінювали. А мені вже давно були відомі правила цієї гри. «Непередбачуваний удар – гарант успіху у війні».

Годинниковий механізм відраховував останні секунди: 10, 9, 8, 7, 6, 5… все розгорталося швидко: кожен рух, кожен подих. Розповідь все уповільнює… зроби прискорення зображення… 4, 3, 2, 1.

Виходячи за ворота, звернув увагу на добре освітлене місце, якраз під ліхтарем. Адреналін хлинув всією масою ріки Дніпро в кров; Валерка підбіг, немов скажений бик; розмовляти було ніколи і ні про що. Різко обернувшись, кинувся на нього; ми схопили один одного мертвим хватом за одяг і почали боротися.

Я провів правий хук, через його ліву руку, удар прийшовся не точний, в щелепу; суперник спробував звалити мене, коли різко тріпонув вліво; я похитнувся, та все ж утримав центр ваги і не впав. Ворог кинувся з кулаками і миттєво наткнувся на прямий удар ногою, що прийшовся в живіт, Валерка відскочив, крякнувши, і знову кинувся в бійку ще зліший; я не відступав, тримаючи руки в боксерському блоці, стріляв удар за ударом, як з кулемету, частина моїх «куль» летіла мимо; суперник теж не пасував, провів правий крос – розбив ніс, потім лівим крюком брову. Я бив у відповідь. Ми влаштували справжню м’ясорубку, важко розібрати потрібні думки та ідеї в таких ситуаціях. Задача перед тобою постійно змінюється, голова кипить, в голову влітають кулаки, немов велетенські брили льодовиків об носову частину «Титаніка», і ти в будь-яку секунду можеш потонути. Частина дій йшла під диктовку інстинктів.

Все пливло навкруги, тіло горіло вогнем з середини, ми розливали свої сили, немов воду відрами з великих бочок, частина ударів косила повітря, просякле димом цигарок, немов коса. Ми продовжували мордобій. Миттєво збіглися ґави, які стали півколом. З натовпу доносилися різні голоси, серед яких я вихоплював поради Данила, і це додавало мені ще трохи сил: “Не в’яжи, не в’яжи бій, нехай він в’яже, виривайся і бий! Тримай дистанцію ”. Мої хлопці знали про що говорили, кожен сільський хлопець проходив крізь це.

Приховати сутичку від друзів не вдалося, Валерка занадто рано наздогнав мене, та й план сам по собі був нікчемним.

В якийсь момент супернику вдалося обхопити обидві мої руки, що, як оси, жалили його обличчя, і з усього маху вдарити два рази підряд головою мого носа, який і так був заюшений кров’ю. Ніс зламався, голова відкинулася назад, на якусь мить втратив свідомість. Коли голова повернулася у вертикальне положення – ворог все ще тримав мене. Подавшись корпусом назад – збирався нанести фатальний удар головою, в який вкладав останні сили. В критичний момент я різко опустив голову, підставляючи під удар лоба, і Валерка вже сам врізався носом об мою головою; я не міг не перехватити ініціативу. Вирвавшись, з останніх сил наніс почергово п’ять ударів у відповідь, після чого Валерка звалився на асфальт, а я за інерцією полетів слідом. Ми впали, і я, лишаючись зверху, продовжував бити суперника, який ще брикався, немов недорізане теля.

Це був кінець.

Хтось наніс мені удар ногою в плече – після чого я відлетів убік, далі з обох боків посипався град ударів по ребрам і голові – це були приятелі Валерки. Та мені вже було байдуже, в мене не було сил відбиватися. Весь обірваний і закривавлений просто блокувався, скрутившись, немов дитина у маминому животі. Чув собачий ґвалт якихось дівчат, що просили зупинити побоїще, хоча всю бійку стояли мовчки з виряченими від цікавості очима. Мої хлопці кинулися лупцювати кривдників. Заварилася добряча каша. Хтось допоміг мені підвестися, поклав мою руку собі на плече і вивів з точки кипіння, я обернувся, окинув оком тяганину за спиною: бачив, як Валерку відводять в протилежний бік, як Макс говорить з кимось, випинаючи груди, як Сашко добиває когось ногою і той падає в натовп глядачів. Кров стікала струмком з розсіченої брови, заливаючи носа і ліве око, тому бачив усе в червоному світлі. Мене вів Сергій. З ним закінчив школу за рік до бійки. Ми проходили крізь натовп, і мене всі вітали, як героя. Валерка не користувався авторитетом серед більшості тутешньої молоді.

Ми йшли подалі від поля бою, і люди клали свої долоні на мої плечі, в знак підтримки. Тут був Мишко з передмістя, якого в минулому році компанія Валерки для сміху вкинула в багажник машини і вивезла за місто. Його долоня лягла на плече. Далі – Вовка Довгий, з паралельного класу. Він отримав від Валерки три ляпаси місяць тому за якогось слабака, що купує Валерці пиво. Сашко, що працює в цеху механізації при цукровому заводі сказав: “Молодець!”, і я всміхнувся йому кривавим оскалом. Долоня Віталія, брата Макса, долоні братів Бондарів, з якими взагалі не мав ніяких справ, хлопців з центру і ще якихось людей. Мене охопила хвиля радості і я відчув, що все не дарма, і, хоча сили покинули тіло, коли почав приходити біль, радість не покидала мене… я чув слова людей, які до цього моменту чогось боялися, і мені здалося, що я дав їм надію. Я відчував себе футбольною командою, за яку вболівала вся країна тих, хто не грає, але радіє так, наче це його перемога.

Сергій вивів мене далі від людей по трасі. Потім підбігли мої хлопці: Сашко Апачі, Макс та Данило. Я тис руку Сергієві. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пішли трасою в горло темної ночі. Я обійняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вів мене, як пораненого солдата на фронті, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я міг уявити, що він саме такий.

Максим усміхався. Апачі намагався довідатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розірвана і забруднена, як і футболка, як і все тіло.

Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас ніхто не знайшов, щоб обмити моє понівечене тіло в чорній воді ночі.

– На сьогодні вже досить пригод. – Говорив Данило.

Хлопці обсмоктували, мов кістки смаженої курки, сутичку, а я вдихав свіже повітря, вслухався в пісні птахів, які ще не спали, дивився на зорі, і все було по-іншому, трохи краще, неначе світ змінився. А коли обернувся і подивився в темряву – здалося, що чую скрегіт зубів демона, який чекав у тому провулку на дорозі, яка була всипана смарагдами, тепер він йшов по моїх кривавих слідах і злився.