Чтение онлайн

Назустріч йому летіла дівчина. О. Коп-Аум встиг помітити, що одягнута вона в костюм епохи Київської Руси. Коли вони розминалися, каштанове волосся дівчини торкнулося зморщеного Аумового обличчя. Дівчина мило посміхнулася і заправила пасмо волосся під золоту діадему… Повернувшись у стан п’ятдесятилітнього чоловіка, професор О. Коп- Аум засів за вивчення часу і навіть прослухав курс лекцій на цю тему у свого колеги Юра Чорноконського з Чернівців.

«Поранений» боєць організації ЮВУ шеренговий Чіпка продовжував завзято сперечатися з Сонцем.

– Чому, чому, Сонце, ви мені не вірите?

– Почекай, Чіпко, хай оговтаюся трохи, - відмахувалося від нього Сонце, заспане, червоне, опухле, як дядько, що п’яний ночував десь у кущах. Воно викочувалося з-за гори і кокетливо котилося туди-сюди рожевими хмарами, приводячи себе до ладу.

– Щось ви, пане Сонце, дуже рум’яні, як помідор, - підсміювався Чіпка, - зізнайтеся, було вчора? По правді, було трохи?

Сонце невдоволено скоса поглядало на зловтішного Чіпку, викочувалося все вище небом і набирало здорового вигляду. Нарешті воно ставало схожим на платиновий персик, вмощувалося на срібній хмарі, і вони з Чіпкою починали неквапну розмову.

– То що, кажеш, Чіпко, тобі снилося?

– Повірте, пане Сонце, що не зовсім сон. А якщо сон, то патологічно правдоподібний.

– Прочитати тобі коротку лекцію про сни, Чіпко? Вони ж різні бувають, і такі, як ти описуєш, теж.

– Ех, не вірите ви мені. А вам, пане Сонце, щось сниться?

– Сниться. Але виключно молодість. Я було тоді дуже буйне, агресивне, задерикувате, до того ж веселе, збитошне, по-підлітковому жорстоке. Планети палило, як ваші хлопчаки скирди соломи…

– Або як шакали режиму непокірних фермерів, - докинув Чіпка.

– Що?
– не зрозуміло Сонце.

– Я маю на увазі, що так спецкоманди свіжоспеченого узурпатора Кромєшного розправлялися з надто вже самостійними хліборобами - палили все! Мовою офіціозу це називалося впровадженням аґрарної реформи і виконання продовольчої програми.

– А коли то було, - сказало Сонце, - ти, Чіпко, ще молодий, не мав би те пам’ятати.

– Мені було два роки і сім місяців, коли мій дід заживо згорів у власній стодолі зі збіжжям. Спецняки палили її вогнеметами. Мій батько стріляв у них з мисливської п’ятинабійки… Одного вбив, двох поранив, потім його закидали гранатами у гаражі. Мамі зі мною, малим, вдалося втекти. Але я все бачив, усе пам’ятаю…

– Пробач, Чіпко, - зітхнуло Сонце.

– Та нічого.

– А чи сниться тобі та трагедія?

– Та в тому й справа, що ні це, ні інші жахи, яких я зазнав у реальному житті, мені не сняться. Лише - та дуже дивна дівчина.

– Лікуватися тобі треба, Чіпко, - співчутливо промовило Сонце.

– Я знаю, кажуть, що я божевільний, - покірно промовив Чіпка, - але не розумію, як мені лікуватися.

Сонце засоромлено спалахнуло:

– Я не те мало на увазі, ти, Чіпко, зовсім не божевільний, у тебе просто був сильний шок, а тепер - затяжний стрес.

– Так мені й Наташа казала…

– Полковниця?

– Вона.

– А що бійці кажуть, коли ти, простий шеренговий, з командармом на ти і до того ж називаєте одне одного справжніми іменами?

– Так ніхто ж не знає! Ми страшенно конспіруємось.

– Так, - усміхнулося Сонце, - кохання - страшна річ.

Що, так сильно її любиш?

– Я не знаю, - сказав Чіпка, - вона дуже вродлива, вона виявляє ініціативу, вона… я не знаю!

Сонце розуміюче похитало собою.

– То що, розповісти тобі все про сни, Чіпко?

– Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння - не сон.

– А - що?

– Це щось похідне від моєї хвороби, а позаяк з’являється воно все частіше і частіше, то напрошується висновок, що хвороба моя прогресує.

– Е, - зневажливо пирхнуло Сонце, - не пестися, Чіпко, хто тепер здоровий?!

– Ви що, пане Сонце, - здивувався Чіпка, - хочете сказати, що ви теж?…

– Хіба тут не захворієш?
– посмутніло Сонце.
– З цим людством… Якби ти знав, Чіпко, кого обігрівати доводиться?! Кому - світити?… Якщо так далі піде, на милицях небом буду пересуватися…

Чіпка ошелешено глипнув на Сонце, але його боляче різонуло по очах, і він впав на траву.

– Я ж тебе попереджало, - співчутливо промовило Сонце, - на мене дивитися шкідливо. Можна осліпнути.
– Сонце зажурено зайшло за хмару, потім ледь виглянуло і сказало:

– Тепер ти розумієш, Чіпко, чому я таке самотнє?

– Розумію.

– Раджу тобі піти в печеру, трохи освіжитися.

Чіпка послухався Сонцевої поради і поволі почвалав до печери. Там було дуже лагідно - прохолодно, напівтемно і свіжо. Чіпка вмостився на зручний камінь, вкритий поролоновим килимком, і задрімав.

Через якийсь час прийшла та дівчина зі сну. Була вона або великою модницею, або акторкою у костюмі персонажа історичної п’єси часів Київської Руси: у білій полотняній сорочці, вишитій білим, червоній накидці із коштовною золотою застібкою, в зелених сап’янових чобітках та золотою з рубіном діадемою на голові, але найкоштовнішою, на Чіпчин погляд, річчю на ній був пояс - вкритий візерунками трьох ґатунків золота і всіяний дрібним коштовним камінням.

Вона підійшла до нього, посміхнулася, щось сказала не розтуляючи губ, і Чіпка збагнув, що це - галюцинація.