Чтение онлайн

А там он, дивись, чудо, можна сказати, зодчества — святий храм Василя, розуміється, Блаженного. Придивись, як спинаються д'горі ті вежки рухами спірально-зміїнними і, здається, скапують восковими сльозами, мов ярі свічі. Чи пам'ятаєш, хто сей храм на Божу хвалу видумав? Брати самоучки Яковлеви — Барма і Постнік звалися, на приказ царя-государя Іоанна Грозного. А цар-государ як побачив, що гарно зробили, казав їм очі виколоти, мовляв, щоб іншим царям нічого такого вони не зробили. Ослєпітєльний цар!

— Злотник! — зупинив його Андрій. — Ти що?

— Заспокойся, Андрюша, — казав велеречиво Злотник. — Ми, пам'ятай, москвічі! Ти ще не знаєш. Ніцше, цей буржуазний прихвостень, казав же, що замовчані правди стають отруйними, а тому… Так! Сам Олексій Львович на днях, у присутності Максима Олексійовича, зволив про ці, можна сказати, пікантності вітчизняної історії з великою сладострасністю повісти і зазначив при тому, що саме така історія і личить великому народові з великою майбутністю, а голос його звучав великосно…

— Але при чому тут, будь ласка Ніцше, мій милий! — викрикнув Андрій.

— А! Ти, мабуть, ревнуєш Маркса? Леніна? Алеж динаміка є динаміка, хто б нею не орудував, чи не так?

— Радянська система, — пристрасно, з ноткою нахабства, зазначив Андрій, — керується лише гуманними…

— Хто каже, не гуманними, дітьо ти хахлацьке, — перебив його Злотник. — Зсадити, за всіма правилами мистецтва, з плечей кілька тисяч нерозумних голів в ім'я гуманізму… Дивак! Петро саме і став у очах світу Великим і світочем усіх гуманних істин на сторінках, сам здоров знаєш, усіх підручників дитячих шкіл. А Іоан? Не первовзір? Максим Олексійович, як що пам'ятаєш, саме таких царів нам і радив, інакші, мовляв, не вийдуть, а Миколушка останній тому й кляпнув, що почав в конституції бавитись. Наша благообразна влада…

— Злотник! — перебив Андрій і зупинився. Очі їх зустрілися, ніби мечі.

— Ну, чорт з тобою, — здався Злотник, — мовчу! — Але одразу висмикнувсь — конституції, зрештою писати конче треба, лише виконувати їх під карою смерти заборонено. От у чому секрет… Мовчу! Вже мовчу!

Йшли поволі широкою площею, храм Блаженного виростав з простору, був відчинений, кликав і манив зайти, і вони зайшли. Похмурість і задуха вдарила з усіх боків, темні окаті обличчя повростали в мури, ніби перелякані щойно зниклими привидами, чорний, кучерявий, застиглий іконостас з кожним кроком відступав у глибінь мороку, вузькі, зміїсті, витоптані до живого, втиснуті до стін сходи і переходи пахнули гробами, наповненими астральними істотами, вони вбирали в себе звуки, навіть кроки.

Потім Злотник схопив якесь таксі сірого кольору, і вони кудись мчаться. Андрій не питає, куди. Зупинилися перед масивною будовою з трьома входами, з написом під самим дахом великими, запорошеними слов'янськими літерами: «Московская Городская Художественная галерея имени Павла Михайловича и Сергея Михайловича Третьяковых». Повз молоду в уніформі людину, що стояла біля залізної брами, вони ввійшли в середину. Плякат «Всі на вибори!» зустрів їх у першому пристінку, велетенське барвисте видовисько більших і менших полотен хильнулось на них з першої залі. Далі одно за одним, ніби сторінки книги, перегорталися й перегорталися полотна. Злотник тільки шептав:

— Ти лиш глянь! Бачиш летять… Масою. У прірву. А той на сірій кобилі з тією усмішкою під гострим носом. Показує… І просто в безодню. Альпи! Суріков, братику, знав наших. А ті ось, глянь, на Іртишу. З головою Христа на корогві, з ножами, самопалами, у воді, у шкірах. А тут ось, дивись, переляк! Схопив голову сина, крізь пальці ллється кров… А ті там регочуть. Земля двигтить від їх чортячого реготу. Степові вітри. А ті он, мов з чугуну, на бендюжницьких конях, що поволі вгрузають у плянету на роздоріжжі трьох доріг.

Андрій вже не чує свого провідника, історія душить його з усіх боків, вслухається у дудніння її кованих ніг по засохлій землі степу. Тяжіє голова, наливаються оливом ноги, тіло робиться чужим і накинутим, на щастя визволяє годинник, що вказує веління часу. Там десь чекають на Андрія Піунова і всі інші. Злотник прощається з наміром зустрітися, Андрій квапиться до готелю.

По вечері Андрій у театрі. На сцені його «Темнота», названа тут «Силою Пантелеймона». Присутні члени партії і уряду. Постанова прекрасна, Андрій помітно зворушений. Овації не втихають. Офіційне привітання від уряду. Кореспонденти. Фотографи. О третій годині ночі, ледве живий від утоми, вертається до готелю. Другого дня весь Совєтський Союз говорить про Андрія Мороза.

О десятій годині того ж дня Піунова будить Андрія й подає розклад його відвідин. Усе офіційно. Напруження велике. Піунова ходить біля нього на пальчиках.

Перша візита належить великому Горькому. Мешкає він у палаці князів. Біля одинадцятої Андрій в його почекальні. Просиджені фотелі, калоші, парасолі. Кличуть зайти. У натопленому, заваленому книгами кабінеті, висока, трохи похилена, сиваста постать у халаті. Поморщене хоровите лице, міцні вуса, міцний чуб. Говорить сипло, глухо, уривно.

— Здрастуйте! З України? Чув, чув про вашу п'єсу, дуже приємно, сам не міг прийти — ніяк. — Андрій говорить, мов школяр, що йому приємно бачити великого письменника землі російської. — А ви закордоном бували? — питає Горький несподівано. Андрій заперечує. — Шкода. Побувайте. Як не кажи, а без закордону ми хлоп'ята. Треба вчитись кожному. — Андрій почав про великі досягнення революції. — Ми тут з вами… — перебив його Горький, — не потребуємо агітації. Знаємо. Все знаємо. Вчитись, от чого треба… І багато вчитись… І тільки…

На цьому візита й кінчається. На черзі — Олексій Толстой, що саме перебуває у Москві і мешкає у свого приятеля Радіна. Застали його не зовсім тверезим, а тому дуже балакучим.

— Знаю, знаю, — говорив він соковитим, трохи поблажливим, трохи заїкуватим голосом. — Бачив вашого Пантелеймона — річ хороша, лише неправда. От як би так, щоб і добре, і правдиво. Не виходить. А от християнам, пам'ятайте, виходило. Вони, видно, вірили в свої правди, більше ніж ми. Ну, як там у Харкові? Хто у вас там в лавреатах?