Чтение онлайн

І дійсно, у перші роки появи на літературному овиді Андрія Мороза Бич нічого іншого, крім призирства до нього, не мав. «Кулацький відголосок». «Гречкосій», «Хуторянин». Навіть дошукувався у ньому епігонства побутових авторів минулих десятиліть. Але останніми роками Бич несподівано змінив свою думку про нього і почав до нього придивлятися. І Мороз знав чому. По-перше тому, що Мороз, там то там, досить обережно і досить масковано, висловлював певні думки, що їх критики з «Плугу» завжди окреслювали, як «незрозумілі», але які не були такими для Бича, подруге, сам Бич, зробивши революцію, що мала безпосередньо ощасливити людство, за останні роки мав нагоду перевірити правильність відомої думки, що кожна «теза породжує антитезу», і тим самим змінити напрямні свого діяння.

І разом з тим… Разом з тим — Бич, батюжений своїм темпераментом і терзаємий навалою свідомости, має багато причин, щоб не спати спокійно ночами. Він же при керівниці самого цього життя, він же знає, що там скрізь діється. А діється таке, що змушує його жахатися. Так. Він і його товариші були проти непа. Це вони хотіли «стріляти в кожне сите обличчя і манто», як висловився один з його приятелів, одначе події, що зарисовуються на овиді, змушують задуматись. Революція, громадянська війна, воєнний комунізм, голодні роки не скінчилися. Вони щойно починаються. І хто зна, чи не зажадають вони більше жертв, ніж до цього часу. Мариво голоду грандіозних розмірів зарисовується в подражненій, бурхливій уяві великого бунтаря, він ще не може того висловити конкретно, але вичуває, що то вже не буде непівська «біда, від якої кричати хочеться», а це буде свідоме, розраховане народовбивство, якого ще не знає світова історія. Він, мов божевільний, кидається на всі боки, пише, говорить, домагається, погрожує, але всі його заходи — удари розбурханої хвилі об твердий ґраніт прибережжя.

І це також спонукало його на розмову з Морозом.

Мороз знаходить Бича у зовсім мирній обстановці, в сутінках вечора, в ліжку з обв'язаною шиєю, з книгою в руці. Повна попелу попільниця стояла на нічному столику, і дим тютюну висів павутинням у повітрі.

— Дуже радий, товаришу, вас бачити, — зустрів Бич, трохи хрипливим голосом, Мороза. — Сідайте, — і вказав на завалений паперами стілець. — І паліть. Нічого, нічого. Паліть. Це лиш маленька грипа, я сам палю… І знаєте, що я читаю?

— Біблію, якщо не помиляюся, — відповів Мороз, сідаючи.

— А знаєте, що саме? — питає той далі.

— Напевно Іова, — каже Мороз.

— Іоїла, — відповів Бич. — І лиш послухайте: «Чуйте люди старезні, та й ви, мешканці цієї землі. Чи бувало коли таке за вас, або за днів батьків ваших? Перекажіть дітям вашим, а діти ваші нехай перекажуть своїм дітям, а цих діти — дальшому родові. Що полишила гусінь, те їла сарана, що полишила сарана, те точили черви, що ж від червів зісталося, те жуки доїли»… — і він помалу, виразно прочитав усі три глави тієї книги. Мороз зробив вигляд, що він не здивувався. — Чому ми тепер не можемо так писати, як колись могли писати? — запитав Бич. — І що за вникливий стиль.

— Я думаю, — казав на це Мороз, — що ми тепер не на стільки свідомі свого завдання, як були ті тоді.

— Як це розуміти? — питає Бич.

— Вони, — казав Мороз, — усі явища життя вміли пов'язати в одну, якусь закономірну, виявлену свідому волю певного творця, і кожний з них уважав себе частиною того творива. Ми ж тепер, здебільша, живемо, як росте трава, а як пробуємо проявляти людські наші прикмети, то так одірвано від великого космосу цілости, ніби ми те каміння бурхливого гірського потоку, що його хвиля перевертає і згладжує без найменшого його спротиву.

— Ах, чорт бери! — відповів на це Бич. — То ж до дідька, саме ми стільки наговорилися про свідомість.

— Автоматично, — відповів Мороз — У Шевченка, пам'ятаєте: «ви моголи! Моголи, моголи!»…

— Ви, мабуть, маєте рацію, я не знаю, але ви мабуть її маєте, — казав на це Бич. — І знаєте що? Мене починає неприємно ссати під ложечкою. Нерви. Нерви. Погано. Зовсім не те, що мете! І ви праві: революція наша фунта клоччя варта… Але як сказати? Без неї нічого не могло б статися. Імператорське величество само не хотіло валитися… І признайте, що за ці пару років щось таки та було зроблено в нашій скромній історії. Вже хоч би та вічна наша «мова» знайшла нарешті вдоволення. Пишуть нею і як ще пишуть. І думають. І доганяють товстозаду нашу матушку. І ось тут якраз заковика. Маю враження, що матушка знов розгнівалась. Витягаються старі Валуєвські рецептики. І дещо гірше. Боюсь, дуже боюсь… Як тільки гляну на тих наших дядьків, що сотнями тягнуться до міста з тими своїми клуночками. Ні! Бий мене грім! Не можу! Бачили ви той «Ленінський виселок»? Отам за Будинком Промисловости. В землі. У глині. В норах. Гірше кротів. Гірше всякого скоту. Тисячі. Діти! Найгірше ті діти! А це ж лише початок! Чуєте, Мороз! Лише вам кажу! Одинокому! Тут треба бути або свинею абсолютною, товстозадою, що все чавкає на своїй дорозі і не може піднести рила до неба, або… Або куля в лоб! Іншого виходу нема. Вони нас, ті каналії, зітруть! І яка ваша з приводу цього думка?

Мороз, що не піддався цій бурхливій навалі нервів, а сидів, здавалось, спокійно і курив, не знав, що на це сказати. Він так і висловився:

— Не знаю. В кожному разі не нова революція! — буркнув він невдоволено.

— Знаю. Яка там революція!

— І тепер там не імператор, а… Ґориля! — вирвалось у нього. І він, здавалось, хотів зірватися, щоб бігти. І було це так несподівано, що Мороз устав. Бич мусів хвилинку змовчати.

— Нічого, нічого! — вже спокійніше казав він і вказав на стіни. — Будьте спокійні. Вони направду німі. Сідайте. Дайте мені он ту склянку. Дякую. — Випив води.

— По-моєму, — продовжував сідаючи Мороз, — нам конче треба змінити цілу нашу систему, так сказати, нашого відродження! — Бич весь слух. — Дотеперішні засоби тієї системи, по-моєму, тепер не годяться.

— Гарно й хоробро сказано, — відповів швидко Бич.

— Нашими м'язами нічого не зробимо… Ані нервами… — Мороз говорив плутано й неохоче. Його вигляд казав здавалось: нащо тут ті дурні слова! — Зміни треба… Наставления… До чого ми дійшли? До голоти. Де наші кращі люди? Отам! За Будинком Промисловости! В землі! У Сибірі. Ви мені скажете: а де вони були, коли йшла боротьба? А я вам: їх було замало, щоб боротися. І ще вам скажу: відколи ми почали писати і читати нашою мовою, ми більше нічого не писали і більше нічого не читали, як про «глитаїв і павуків», з одного боку, і нещасних Гриців-наймитів, з другого. І тільки скиглили… І тільки загострювали примітивну лють, заздрість і помсту. І тільки говорили про спасіння чудесним соціялізмом. І доскиглились… Маємо, що хотіли. Де наші Симиренки, Чикаленки, Карпенки, наші багаті хутори, наші гарні коні, наші ситі люди? Не можу вас, товаришу, розуміти: як можна вам тепер нарікати після всіх ваших… — він запнувся. Бич враз напружився. — Алеж я не міг спокійно дивитися на волячу пасивність тих ваших енків, — викрикнув він.

— Ну, то тепер дивіться спокійно на фуріяльну активність ваших бідних Гриців-наймитів.

— І звідки ви взяли, що вони були пасивні? Хто, як не вони винесли на своїх плечах ціле наше відродження? Що зірвалась з ланцюга зграя черні і все розторощила, це знов таки їх заслуга, бо саме вони заразили ту чернь дикими ідеями «грабуй награбоване», що згодом виплила друга зграя ще дикіших інтелігентів із зливою «реформ». Родини. Школи. Виховання. Природи. Бога. Всього! Нема нічого. Геть усе! І маєте! Порожнє місце! Як довго будемо жити в атмосфері цього фуріяльного еклектизму, трава на наших полях рости не буде! І ви маєте рацію: фурія ще не вичерпала своїх сил. Готується до нового вибуху! І що? Її треба перебути! Вона вичерпається. Вона все зітре на своїй дорозі, але й сама згине. З голоду. З звичайного голоду… Її вб'є голод! Той, якого вона викликала з лісу… Будуть голодні, всі голодні і довгий час голодні!

Бич закрив очі. Поклав долоню на чоло.

— Ах, мій народ! Мій нещасний народ! — казав він з глибоким жалем. На його лиці страждання. — Як страшно! Як страшно! І як темно!

Мороз вийшов з кімнати Бича, ніби з якогось інкубатора. Був, здавалось, іншою людиною. І щойно на вулиці прийшов до свідомости, що могло їх обох чекати, коли б таки ті стіни мали вуха. Але він вірив тій людині, дарма, що вони були таких протилежних поглядів на речі. Вірив і йому було приємно, що знайшов когось, з ким міг висловити думки, що розпирали його, яких він не міг ані висловити, ані написати. І саме в цей час у пресі точилась завзятюща дискусія про правовірність пануючій доктрині, дискусія, що нагадувала сварню і тоном своїм нагадувала більш доноси ніж полеміку двох різнодумаючих людей.