Танго
Шрифт:
— Українець…
— Тобто росіянин? Ви повинні заплатити штраф.
. — На мене напали!
— Хто?
Ряжанка не відповів. І справді: хто? Якийсь бородань у сомбреро? Смішно. Бороду носить кожен десятий… І сомбреро теж.
— От бачите? — знову блиснули проти вікна окуляри. — Отже, штраф. За порушення громадського порядку. З вас належить…
Чиновник почав заповнювати квитанцію. Ряжанка байдужо дивився на стелю.
— Немає в мене грошей.
— У такому випадку ми затримаємо вас.
— В'язниця?
Сергій сам здивувався, як спокійно вимовилось це слово.
— На жаль…
Голос урядовця був надто ввічливий. Ряжанка бачив, як поліціянт витяг з кишені сигарети, клацнув запальничкою, й двері за ним сухо грюкнули. Отже, в'язниця. Ще такого відчуття не мав, тепер матиме. Життя. Кумедна штука… Просто-таки паскудна. Але дивно, що він сприймає його, неначе все йде належним чином. Ну й дідько з ними! Повезуть його в заґратованому візку кудись туди, певно, за місто. Посадовлять у камеру разом з якими-небудь негідниками… Ну й лихий з ними. Хіба він кращий за них? Потім прийде час, випустять. Потім…
Від несподіваної думки аж серце похололо. Що ж потім? Піде до Горбатюка, той його зрозуміє, дасть грошей, як і обіцяв… А далі? В посольство? А якщо там дізнаються про цей випадок? «Навіщо нам такі кримінали?» І матимуть рацію… Тоді? Тоді все. Кінець…
Сергій на всю камеру заволав:
— Алло!.. Ей!..
Підвівся, перемагаючи біль, сів, потім спробував звестись на ноги, але коліна тремтіли. Увійшов той самий урядовець.
— Ось… Ось… Хви… линку…
Сергій неслухняними пальцями вивертав підряд усі кишені, нарешті знайшов те, що шукав.
— Ось… телефон.
Урядовець узяв вузенький клаптик Левкової візитки.
— За вас унесуть необхідну суму?
Так! Левко виручить. Левко справжній друг. Він зрозуміє. Тільки він…
Проте поліціянт швидко повернувся.
— Вашого знайомого немає. Буде лише за три дні. — Він замовк, почухав потилицю. — А до того часу я змушений відправити вас у… Я не маю змоги тримати ув'язнених у комісаріаті. Такий закон.
«Ще й виправдовується!» — з досадою подумав Ряжанка. І як він міг забути, що Левонтія немає вдома…
Три дні тяглися мов три місяці. Але ні на третій, ні навіть на п'ятий день його не викликали до канцелярії. За цей час він не промовив до жодного з дев'яти братів по камері й слова. Люмпен, волоцюги, варті лише презирства. Власне, й він сам не далеко втік, але це справи не міняло. Виходить, Горбатюк не прийшов?.. Зрадив? Одмахнувся від нього, як од надокучливої мухи?.. Падлюки всі, всі, всі…
Тільки вранці сьомого дня, коли Сергій утратив рештки надії, наглядач відчинив двері камери й назвав його прізвище. Ряжанка спочатку не повірив своїм вухам, але ж другого такого прізвища тут не може бути!..
Після в'язничного сопуху свіже вранішнє повітря здавалося терпким, наче молоде вино. Приємно паморочилась голова й трохи похитувало. В кишені не було й на трамвай, але Ряжанка не думав про те. Левко десь чекає, а це головне. Можна й пішки, не великий пан, не стільки ходив…
Рівна стрічка бруку вела в той бік, де проступали перші будиночки великого міста. До них із півкілометра, не більше. І Ряжанка йшов і йшов, не озираючись на гнітючу бетонову коробку з ґратами. Прокляття! За цей тиждень в'язниця намагалася вбити у ньому все людське. Сморід дезинсекталю та брудного шаплика й досі переслідував його. Той гидотний дух, кажуть, просичує наскрізь не лише одяг, а й шкіру людини. Й так воно, мабуть, і є. Прокляття!
Ряжанці здавалося, варто озирнутися — й біля в'язничної брами неодмінно виросте зсутулена постать наглядача: «Стривайте, сеньйоре, сталася помилка, вертайтесь до камери…»
Тиждень. Сім днів. Горбатюк досі тричі повернувся. Мерщій, мерщій до нього. Погано тільки, що дорогою люди швендяють. Он та коза в смугастій кофті чогось посміхається. Ніби й не дивиться на нього, а посміхається. Бестія, напевно, здогадується.
На вулицях міста гамірно. Кожен кудись квапиться, на Сергія й уваги ніхто не звертає. Воно й краще. Спокійніше принаймні.
Щоб одвернути увагу від неприємних спогадів, Сергій Ряжанка заходився роздивлятись перехожих. Цікаво, чи смачні сьогодні банани в отієї симпатичної індіянки з кошиком на голові?.. А навіщо банани, коли в кишені вітер віє! Сам себе хочеш обдурити? Таке тобі… А що викрикує он те хлоп'я з пакою газет у руці? Ряжанка чув тільки назву газети: «Аурора», але вуличний гамір заважав розібрати, про що йдеться сьогодні в «Аурорі». Навколо хлопчика товпляться люди, вихоплюють свіжі газети й читають не спиняючись. Якийсь креол у заквацьованому піджаці, схожий на маляра, тицяє газетою у вічі своєму товаришеві, гарячкує. А той тільки скептично відмахується. Коли робітники підійшли ближче, Сергій прислухався.
— І чого вони галасують на всю Америку? Ото сенсація… Та я їх в Аргентіні стільки перебачив, і що? Гуляють собі на волі й вухом не ведуть. Ото диво: військовий злочинець… Он у Буенос-Айресі…
Що саме сталося в Буенос-Айресі, Ряжанка не розчув, бо робітники пішли далі, але йому нестерпно закортіло прочитати, що то за злочинець. Він добре пам'ятав історію з Ейхманом, яка не сходила з газетних шпальт кілька років. А це знову якогось викопали?
Але грошей не було, а підійти й попросити в хлопця газету так — не діло. Ага, он якийсь розчепурений сеньйор зупинив машину купив у хлоп'яти «Аурору», тут же розгорнув її, пробіг очима, потім, зібгавши, байдуже шпурнув геть, і авто рушило.
Сергія аж сіпало підібрати зжужмлену газету. Він став і нерішуче озирнувсь. І праворуч себе уздрів знайоме обличчя. Просто на нього сунув болгарин, з яким познайомився в кав'ярні «Санта-Лючія». Ніс його, як і тоді, кумедно морщився, неначе той збирався чхнути, а за окулярами в'їдливі бісики. Зупинившись, болгарин глузливо посміхнувся й, навіть не привітавшись, поспитав:
— Якщо не помиляюся, сеньйоре, ваше прізвище — Ряжанка?
Це ошелешило Сергія. Вперше за роки перебування в усіх трьох Америках чув, щоб його називали на прізвище. Слово, яке здатен вимовити лише українець. А це щось та означало.